«Так уважно й зосереджено, як там, мене ще не слухали ніде»

«Жінка на ім’я Надія», «Сниться мені бомбосховище», «Хепі-енд у цій не останній війні» — у поезії Галини Крук дуже тонкою лінією проходить тема війни.  Авторка чотирьох поетичних збірок, за освітою філолог-медієвіст, перекладачка з польської, білоруської та російської мов каже, що її завжди насторожувало наше недооцінювання миру. Будучи дитиною, Галина Крук багато розпитувала свою бабусю про те, яким було звичайне людське життя під час війни. На жаль, тепер багато речей стали зрозумілими. Коли в Україні почалася війна, поетеса в міру можливостей долучалася до плетення маскувальних сіток, читань-ярмарків для збирання коштів для поранених чи військових, до збирання речей для сімей учасників АТО. Але згодом, розповідає Галина Крук, виникло бажання побачити, як все виглядає зблизька, як живуть і чого потребують хлопці на передовій. Тож на слова Мар’яни Кіяновської та пропозицію волонтерів із харківського осередку «Доброчинець», котрі постійно їздять на фронт, зробити мистецьку поїздку на схід — зреагувала позитивно. Мар’яна Кіяновська і Галина Крук спільно провели понад десять виступів у шести різних батальйонах вздовж лінії фронту: Слов’янськ, Гліцинівка, Карлівка, Піски, Водяне, Красногорівка, Мар’їнка, Урзуф. Крім книжок, продуктів та іншої провізії, письменниці везли на схід дещо більше — поезію, яка, кажуть, сприймалася не як текст, а як енергія, як молитва. Більше про екстремальний досвід, який змінює людину, крихкість людського життя і жах війни, що призвичаює до смерті, — у розмові з Галиною Крук.

— Скажи, чи після поїздки на фронт змінилося твоє сприйняття війни? Зрештою, Львів так далеко від лінії фронту, чому в тебе з’явилася потреба поїхати туди?

— Я зрозуміла, наскільки потрібна допомога волонтерів, людей, які можуть фінансово або якось інакше долучитись до цієї необхідної справи. Бо можна зверхньо говорити про те, що це мусить робити держава, що я вже і так плачу податки, та коли бачиш людей, які реально живуть там у бліндажах у чистому полі і в яких немає можливості домогтися чогось від держави, якщо якісь державні механізми не функціонують, то зрозуміло, що залишати цих людей напризволяще — просто безвідповідально, не по-людськи.

— Потреба присутності культури на сході є очевидною вже багато років. Можливо, якби ми усвідомили це раніше, не було б таких трагічних наслідків. Але тепер, коли ти їдеш на схід з культурною місією, несеш якісь ідеї та умонастрої, чи не наражаєшся на певний спротив, чи, навпаки, відбувається діалог?

— Ця поїздка на схід фактично стала для мене продовженням: я й раніше бувала з виступами в Донецьку, Артемівську, Луганську та в Криму. Але присутність української культури була там радше винятком, аніж правилом. Бракувало системної планомірної уваги українських інституцій, українська культурна політика не дуже залучала ці регіони, не захищала там української складової, принаймні як державної, не гарантувала принаймні паритетності української культури. Попит реально є, просто не було звички чи бажання розповсюджувати українську книжку.

Звичайно, не хочу узагальнювати, бо всюди люди доволі різні. Але й раніше мене вражало, наскільки багато там людей, які ще з часів «совка» звикли до того, що все тобі дає держава — роботу, санаторій-профілакторій, пільги тощо. Таких людей і в нас багато, але там занадто пасивна більша частина суспільства. Люди не розуміють і не вірять, що щось від них залежить. Нещодавно з одним паном похилого віку із містечка на лінії фронту трапилася в поїзді така розмова: «Прийшли ополчєнци, видали всім зброю, сказали, що треба буде стріляти. — І вам видали? — Мені не хотіли, бо я застарий. — А якби видали, то ви б стріляли по українських військових? — Тоді довелося б, раз сказали...» Ситуація, яка там виникла, є наслідком, з одногу боку, браку української уваги, а з іншого — цієї совкової громадянської пасивності, якою так підступно скористалася Росія.

Майже всюди хлопці жалілися, що в прифронтовій зоні назагал населення не є проукраїнським. Проукраїнські люди із цих теренів часто виїжджають, бо належать до найбільшої групи ризику. Залишилися ті, хто об’єктивно не в змозі виїхати — через лежачих родичів, наприклад. Чимало людей не виявляють своїх симпатій із почуття безпеки або їм все одно. Чимало й тих, у кого частина родини по той бік — воюють на боці бойовиків, мають проросійську позицію. Вся ця прикордонна взаємодія, економічні та людські зв’язки, які існували тривалий час у цьому регіоні, нікуди не зникли. Мені дуже шкода наших солдатів, які відчувають цей момент ізольованості. Ти майже не можеш розслабитися, ти йдеш у магазин і не знаєш, чи хто-небудь поруч не має в кишені зброї, чи він не вистрелить по тобі. Розповідали, як один із військових почастував дитину цукеркою, маля біжить до мами і хвалиться: «Мама, а дядєнька фашист мнє конфєтку дал!».

— То як сприйняли ваші виступи на фронті?

— Коли я їхала туди, то усвідомлювала, що виступатиму перед людьми, яким, відверто кажучи, зовсім не до поезії тепер, для більшості з них поезія існувала лише в не надто популярному форматі шкільної програми. Але я здебільшого пишу про життя, про ті ситуації, які трапляються в кожного з нас, я розумію поезію ширше. Чи зрозуміють мене люди з-поза поетичного середовища — це було для мене своєрідною ситуацією випробування. Мені завжди хотілося знайти таку поетичну мову, яка зрозуміла всім, а не лише обраним та естетично підкованим. Бо якщо у твоїй поезії є якийсь глибший смисл, аніж просто складання слів, то він не зникає залежно від ситуації чи публіки. Можу сказати, що так уважно й зосереджено, як там, мене ніде не слухали, з такою довірою і бажанням зрозуміти.

— Чи в тебе зараз з’являється якась внутрішня потреба писати про війну?

— Власне, я категорично вважаю, що немає сенсу естетизувати чи оспівувати війну, надихати на війну, спекулювати на цій темі. Найкраще, якби її взагалі не було, та коли вже це сталося, то мистецтво покликане протистояти її руйнівній дії на людину. Війна — це завжди трагедія, велика катастрофа в гуманітарному плані. Завжди є жертви, яких не виправдати жодною ідеєю, які потребують пам’яті й жалю. Я хочу встигнути зафіксувати те, що дуже швидко забувається, віддати шану тим, кого вже немає поруч, розповісти про тих, хто нас захищає.

— Багато хто зараз відчуває цю паралельну двоїсту реальність. З одного боку, вся країна задіяна у війну, всі співпереживають і намагаються робити все, що можуть. Але водночас, скажімо, в тому ж Львові, де ми зараз розмовляємо, триває життя, абсолютно не схоже на реальність на сході. Як знайти якийсь зв’язок, щоб люди, які повертаються зі сходу, не почували себе настільки залишеними? Щоб не було цього розриву?

— У Львові дуже багато людей намагаються якось допомогти: організовують благодійні акції, відвідують поранених у госпіталях. Є люди, які намагаються абстрагуватися від подій, знайти якийсь позитив на противагу війні. Але найбільше мене дратують люди, з якими теж доводиться стикатися та які наголошують на тому, що вони пацифісти і що війну треба просто припинити, не воювати, не відстрілюватися, так, ніби можна проігнорувати війну, уявити, що її немає — і її «не буде». Я теж за мир, більшість моїх друзів із тих, хто зараз на передовій, — теж не готували себе все життя до того, що доведеться воювати. Але оте наївне уявлення, що шляхом відмови від захисту можна припинити війну, що коли не захищати нашу територію, то ворог не просуватиметься вглиб країни, з уст інтелектуалів звучить якось невлад. Наш звичний спосіб життя, в якому ми ніби існуємо як творчі особистості або як люди, як «анархісти», «пацифісти», ще якісь «-істи», — надзвичайно крихкий.

— Війна руйнує психіку людини, а зараз ми маємо чимало людей із досвідом війни, смерті побратимів, контузії чи тяжкого поранення. Як їм жити з цим далі, як давати собі раду з цим новим досвідом? Чи доводилося тобі спілкуватися з такими людьми?

— Одним із найтяжчих досвідів ще до поїздки для мене було спілкування з важкопораненими солдатами у військовому госпіталі. Справді, досить гнітючим — бо єдине, чим я можу їм допомогти — це вислухати й поговорити. І ця розмова така важка, ніби ступаєш мінним полем — щоб не травмувати, не зачепити якихось дуже болючих моментів, а зачепивши — знайти для них правильні слова. З цим би мали працювати професійні психологи. Але психологи часто самі не знають, як воно там на війні, а не маючи досвіду війни — складно когось повністю зрозуміти.

Найбільший бар’єр у спілкуванні — це бар’єр досвіду. Більшість людей, які побували на війні, просто не вміють чи не хочуть ділитися цим травматичним досвідом із членами своєї родини, близькими, знайомими. Є люди менш адаптивні, я не кажу вже про досвід полону, смерті друзів. Тому особливо важливою є для мене зараз терапевтична функція мистецтва, функція «проговорювання непроговорюваного» і в такий спосіб дистанціювання себе від пережитого. Є біль, який треба з кимсь розділити, а не носити в собі. Мистецтво може допомогти людині «перетравити» цей досвід, висловити його, перетворити його з індивідуального на спільний.

— Якого досвіду ти сама набула від перебування там і від спілкування з військовими? Що тебе вразило найбільше?

— Насправді моїм особистим відкриттям після поїздки вздовж лінії фронту виявилось усвідомлення, що ми в мирному житті дуже хибно собі уявляємо, що відбувається там. Ми виходимо із досвіду прочитаного нами про попередні війни, із якихось таких стереотипних уявлень про те, що переживає людина на війні, як виглядає лінія фронту тощо. Ніхто там не ходить в атаку, як описано в книжках про Другу світову; коли стріляєш із кулемета, відстань до ворога зазвичай така, що ти не бачиш його обличчя і не знаєш, чи поцілив, що звук від пострілу снайпера схожий на поклацування пальцями над вухом, і якщо ти його чуєш, вважай, що тобі пощастило, бо куля не влучила. Війна — це коли тебе можуть убити, навіть якщо ти не зробив нікому нічого поганого, війна — це коли командир не знає, як віддати матері тіло солдата, котрий потрапив до ворогів, і чиє тіло вдалося виторгувати через чотири дні спеки, і тепер його не можна розпізнати без експертизи. Війна — це коли ти їдеш на повній швидкості із зони обстрілу, доки твій товариш стікає по тобі кров’ю, але ти не можеш відірвати рук від керма, бо тоді не буде шансів для всіх інших, кого ти везеш... Війна — це коли молочну ферму неподалік не обстрілюють вороги, бо вони теж беруть звідти молоко. Зрештою, війна — це коли в сільський магазинчик ходять по черзі і наші, і бойовики, бо інших магазинів поряд нема. Війна — це коли не знаєш, як відрізнити своїх від чужих, доки вони не починають у тебе стріляти...

А ще мене вразило, наскільки люди в ситуації війни починають цінувати мирний побут. І наші виступи з поезією та співом барда із Хмельницького Ігоря Білого сприймались як факти мирного життя, як слушна нагода хоч ненадовго відволіктися і забути про війну. І всюди нас уважно слухали, часом слухали так, ніби поезія йшла не через слова, а через емоції, як енергетичний потік, як молитва. Шкода лише, що не всюди була можливість поспілкуватися з військовими більше, бо дуже хотілося почути і їх. Проте майже всюди нас хотіли чим-небудь почастувати — обідом, печеними на вогні коропами з місцевого ставка, дарували квіти. Це ті атрибути мирного життя, за які вони там тримаються, цінності, які вони захищають. І якщо ми можемо їм у цьому допомогти, то варто допомагати хто чим може. Не десь і колись, а тут і тепер.