«У будь-якого поета можу знайти вірш, який відразу стане моїм»
Сьогоднішні експерти нашої рубрики «Що читаєте?» радять якомога більше читати. Очевидно, вони — неоригінальні. Але їхні спонукання до читання — якісь дуже особистісні: щирі й теплі, глибокі й переконливі. І нагадують своєрідний роман із... книгою. Після чого хочеться віднайти котрусь із своїх улюблених, зручно вмоститися на дивані й читати, читати... Або довго блукати книгарнею поміж книжкових полиць.
Дмитро КЛОЧКО, фотограф:
— Зараз читаю збірник статей з українознавства, які надрукувало видавництво «Либідь» ще 1992 року. Українознавством цікавлюся вже давно. А художню літературу взагалі дуже рідко читаю. Остання мною прочитана художня книжка — «Місто-химера» Олександра Ільченка про архітектора Владислава Городецького.
В основному ж віддаю перевагу історичним виданням. Збірник статей, який зараз читаю (на жаль, прізвищ усіх авторів не можу назвати, бо не маю під рукою збірника) — це передрук із журналу «Киевская старина» ХІХ століття. У ньому є дуже цікаві речі про життя Івана Франка, про людей, яких звинувачували у розповсюдженні холери у середині ХІХ століття в Галичині...
Якщо говорити в цілому про якісь правила читання, то у мене немає такого, що я присвячую час книгам або тільки вранці, або тільки ввечері. Усе залежить від настрою та вільного часу. Коли хочеться взяти до рук книгу і коли до цього лежить душа — тоді й читаю. Це, мабуть, основний критерій, який стимулює до читання. Іноді я можу робити це хоч і весь день.
Валентина КИРИЛОВА, директор київського видавництва «Основи»:
— Я належу до категорії людей, які читають водночас кілька книг — залежно від настрою. Тому наразі опрацьовую «Гіацинтове сонце» Ліни Костенко. Я спочатку перечитала всю поезію, а тепер читаю ще оповідки від Ольги Богомолець про Івана Марчука. Роблю це із величезним задоволенням. Поезію читаю вголос, і не тільки собі, а й домашнім. Завдяки цьому вивчила чимало віршів напам’ять. І це для мене дуже велика весняна втіха. До речі, вірші я завжди озвучую, спочатку пробігаючи їх очима, а потім вдумливо прочитую. Вірш Ліни Костенко, що починається словами «Як тепер без тебе жити», настільки мене вразив, що я покликала сина, якому вісім років, щоб прочитати і йому. Він був єдиний вдома, а мені хотілося з кимось поділитися. Дитина в силу своєї гарної пам’яті запам’ятала його з другого разу (я вже так не можу, тому що гублюся в останніх чотирьох рядках). Взагалі у мене є гарний прийом для вивчення віршів: я роблю це, коли їду в машині, але не Києвом, а, наприклад, їдучи до мами (вона живе в Богуславі, а це 120 кілометрів від столиці). Обговорювати вірші поетеси немає потреби, бо рядки і думки генія нам, смертним, не має чого характеризувати. А взагалі я можу в будь-якого поета знайти вірш, який відразу стане моїм. У силу своєї роботи знаю багатьох поетів, і в кожного щось своє знаходжу.
Я вже на 613-й сторінці «Музею покинутих секретів» Оксани Забужко. Книжка має великий обсяг, а оскільки багато сил та часу я присвячую читанню на роботі, мої очі не можуть поглинути цей текст дуже швидко, тим більше складні мовні звороти Оксани Забужко. Я їй не так давно сказала в розмові, що зараз на 613-й сторінці тексту. То вона мене запевнила, що найцікавіше буде саме після цієї сторінки.
Нещодавно я мала невеличку відпустку, під час якої почала читати книжку норвезького письменника Ерленда Лу «Мулей». Це дуже гарний щоденник дівчинки, нашої сучасниці, у якої вся сім’я загинула в автокатастрофі в Африці. У книжці багато самоіронії від дівчини, яка втратила все, і навіть вирішила покінчити життя самогубством. Мені ще лишилося 20 сторінок тексту, сподіваюся, найцікавіших.
Маю дуже серйозний критерій, за яким обираю книжку, — це моя 25-річна донька. У неї настільки добре чуття до літератури, що я повністю довіряю її вибору. Оскільки я цілий день проводжу серед великої кількості книжок, то книгарнею я ходжу, ніби джунглями. Ходжу, ходжу, вибираю щось — дивлюся, донька поклала на касі п’ять книжок, я глибоко переконана, що після неї ці книжки читатиму я.
Микола КУЛЬЧИНСЬКИЙ, народний депутат, організатор рок-фестивалю «Мазепа-фест»:
— Читаю заразом «Чорний ворон» Василя Шкляра, Євангеліє (осягаю істини, хоч довго не доходили до цього руки), журнал «Сучасність» і ще одну книжку — «Енциклопедія російської душі», яку написав колишній російський дисидент Віктор Єрофеєв. Читаю в основному вечорами: то одну, то другу, то третю. Намагаюся читати побільше, щоб хоч трішечки стежити за літературним процесом в Україні. Нещодавно прочитав «Берестечко» Ліни Костенко. Собі купив, дітям, купив на «Просвіту» у Полтаві — нехай буде в бібліотеці.
Зараз же спочатку читаю «Чорний ворон», потім думаю, згодом беруся за Єрофієва — знову думаю. Отаким чином і читаю, бо книги надихають на роздуми.
Раніше я багато читав, дуже любив ходити по книжкових магазинах, а тепер дещо цей потяг ослаб. Але намагаюся заходити до книгарень. Якщо бачу перед собою закордонну літературу, то вибираю тих авторів, яких ще не знаю. Крім того, орієнтуюся на письменників, які належать до класики світового письменства, вважаються перлинами світової лірики тощо. А щодо української літератури, то намагаюся читати сучасних українських авторів, як відомих, так і невідомих. Переглядаю передмови, деякі сторінки усередині книжки — якщо це зацікавлює, купую.
Як на мене, бути в курсі літературного життя важливо для кожної людини, для політиків також. Бо це дає відповіді на багато запитань. Для мене література завжди була чимось таким, що змушує задуматися над життям, розібратися у певних проблемах, зайнятися самовихованням, тому ще раз переконуюся, що читати треба якомога більше.
