У пошуках відповідей

Вона вважає рідний Пирятин столицею свого серця. І хоч побувала по світах, мандруючи, де побачила багато дивовиж, але полтавській землі таки вірна. «Я повернулася. Люблю» — промовляє багатозначно...

«БЕЗ ГЛИБОКОГО НАСИЧЕННЯ ЧИТАННЯМ МИ ПРИРЕЧЕНІ БУТИ МИШКАМИ ДЛЯ ДОСЛІДІВ»

— Одна письменниця наголосила якось: «Якби ми всі — від сходу до заходу — багато читали, у нас була б інша держава». Ваша думка: чи пов’язаний брак раціональності («культ розуму») з тим, що ми мало читаємо?

— Для всього світу нині настали непрості часи — інколи на передньому плані передусім красуються саме персони, які «зробили себе» через пости в соцмережах, через блоги, через інстаграм. І саме ті, хто читає, підносять цих фейсбучних героїв на ключові позиції, формують із цих часто балакунів так званих лідерів думок — і відтак створюють різнобарвні пласти реальності, в якій цінне й підробка вже й самі себе не впізнають...

Коли я спостерігаю, як інфантильно поводиться в наші дні так звана еліта, яка однозначно багато прочитала, починаю сумніватися в користі прочитаного. Зрештою, Ленін теж дуже багато читав, якщо повернути голову назад, в історію. І всі ми надзвичайно багато читали — покоління, народжене в СРСР, що був, як пам’ятається, найбільш читаючою «новою генерацією» людей. Невеликий відсоток тих із нас, хто зміг вирватися з совка й почати будувати нове життя. Словом, не впевнена, що читання привело би нас у зовсім нову країну.

Проте все ж вважаю, що саме читання, ця одна з найвищих насолод, є надзвичайно важливим фактором, що міг би порятувати людей від невігластва й наївності, з якими вони є легкою здобиччю для ловців свідомості в умовах нинішньої гібридної інформаційної турбуленції. Без якісного читання гине сьогодні журналістика, яка завжди була головним актором у всіх життєвих, геополітичних процесах.

Без глибокого насичення читанням ми приречені бути мишками для дослідів, які сьогодні проводить над світом штучний інтелект — а він зараз правитиме світом усе більше й більше. Лише етичний кодекс і глибоке занурення в культуру дозволять поставити запобіжники — щоби не стати безвольними його бранцями, і навпаки — використати його унікальні можливості для порятунку й розвитку цивілізації. І це можливо лише за умови уважного, щоденного, якісного читання. Бажано — тією частиною людства, яка дивиться на життя зі світлого боку дороги.

«ПІД ПАЛІТУРКОЮ «ОЧЕРКИ ПО ИСТОРИИ КПСС» БУВ ДОНЦОВ»

— Чия творчість, які твори нині є найбільш суголосними для вас?

— Сьогодні мені цікаво переозвучити для себе все, на чому виросла: Селінджера, Макса Фріша, Стейнбека, Моема, Пруста, Олдінгтона, Бітова, Довженка, Гофмана, Набокова, Коцюбинського, Олеся... Ліна Костенко — незмінно моя. Стуса читаю особливо... З жахом згадую часи, коли він вмирав, а всі ми жили, співали, будували БАМ, ходили в кафе просаджувати стипендію, так — насміхалися над брежнівщиною, але Стус страшно вмирав, а ми не знали... Сьогодні я думаю про це, з тривогою дивлячись на Донбас... Читаючи «Мондеґрін» Рафеєнка, чудового донбасця, що так хоробро й відчайдушно вибрав Україну і якому так самотньо серед нас... Не шукаю в тих книжках авторитетів — шукаю відповідей про те, що відбувається зі світом щоразу, як відходять великі, що робиться з нами самими...

— Чи в юності читали книжки, заборонені режимом? Які саме?

— Так. Ми в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка не могли не читати заборонене. Був Солженіцин, слухали письменників по тріскучому саморобному радіо «з-за бугра», шанували Сахарова й Олену Боннер, читали Віктора Некрасова, Івана Дзюбу, матеріали гуманістичного об’єднання «Українська духовна республіка»... Степан Руданський у мене був бабусин іще, «діставали» Фройда, Біблію українською мовою, що само по собі було страшним криміналом і надзвичайним явищем.

Під палітуркою «Очерки по истории КПСС» був Донцов, діставалися мені книжки про УПА, дещо                — але вкрай мало! — про опір росіянам на моїй Полтавщині, про УНР. А також мені, народженій у Пирятині, де в совку було старанно вилущено майже все своє, національне, було подарунком долі дістати закордонне видання «Звичаїв українського народу»...

Один із моїх дідів загинув у Холодному Яру, один був запеклим антирадянщиком настільки, що розсердився, аж перестав говорити зі мною, коли вступила на журналістику: казав, що це ідеологічне кубло, де мене однозначно зіпсують... Ще один дідусь любив, працюючи в садку над прищепленням дивовижних сортів яблук-груш-слив, завести «Ще не вмерла...» — і родичі бігали його зацитькувати, щоби не почув квартальний, який стежив, аби до свят кожен двір вивішував на паркані червоний стяг. Пройтися всіма гілками сім’ї — ця мандрівка складеться в непросту історію, тому «заборонене» тягло до себе, певне, як кличе кров...

— Які книжки сьогодні на вашому робочому столі чи в узголів’ї?

— Читаю Ісігура, взялася за лекції Фукуями, українських поетів-модерністів 1920-х років...

«ЛЮБЛЮ ОПИСУВАТИ ЦІ ДРАМИ Й КОМЕДІЇ»

— Ваша книжка «Я повернулася. Люблю» — це збірка есеїв та дорожніх нотаток, яка писалася понад десять років. Розкажіть докладніше про неї.

— Це — деякі історії, які трапилися зі мною за останні 12 років. Я маю адикцію: жадібно спостерігаю людей і люблю описувати ці драми й комедії, малювати з цих персонажів-перехожих різноманітні «картини».

Це моє улюблене — розказувати побачені історії трохи по-своєму, я бачу в них магічні химерні зв’язки й сполучення. Час мені зрозумілий як такий, де немає минулого: весь час у майбутньому, якщо придивитися... Такі мої химери. Моя бабуся сказала би: дивися, аби не Химині кури (фразеологізм, що значить говорити про що-небудь пусте, не варте уваги.   — Ред.). І нарешті цю мою забаву захотіло видати «Видавництво Старого Лева».

А змусив мене зібрати ці короткі тексти мій полтавський товариш і чудовий молодий письменник Сергій Осока. Просто наполіг. Я ніколи не вважала, що це може бути книжкою, але піддалася, нарешті, на Сергієві заклики. Він її і відредагував. Треба сказати, що ще кілька моїх товаришок всіляко мотивували мене до цього кроку. І я, зокрема, дякую подрузі юності, чудовій журналістці Олі Мусафіровій, яка ласкаво написала потім про цю збірку кілька своїх талановитих слів.

Дякую моїй лондонській подрузі Анні Овдієнко, з якою не раз обговорювали стан «внутрішнього Пирятина», як вона це дотепно сформулювала. Дякую Пирятину, що він є в мені — і є фактично в усьому, що я роблю чи, скажімо, пишу. І багатьом іншим подругам, знайомим і незнайомим, які підштовхували до книжки. Зараз продається вже другий її тираж, а мій книжковий тур Україною майже завершується — і це були солодкі миті наших розмов із різними людьми про життя, щастя й біду, самотність і любов, про те, що кожен із нас — історія, варта того, щоб її написати.

— Презентації книжки відбулися від Львова й Києва до Пирятина й Слов’янська. Чи відрізнялися аудиторії, їхнє сприйняття?

— У Львові книжку представила на Book Forum, а почала тур презентацій з центру свого Всесвіту — з Пирятина. Звісно — це найрідніші! Проте найрідніші були скрізь... У Слов’янську живуть унікальні борці за Україну, непафосні, сильні, горьовані й нескорені. У Полтаві, у Дніпрі, у Житомирі — в усіх трохи різне життя... Одне спільне й однакове: надзвичайна спрага висловлюватися, на розрив аорти, щиро, приміряти одне до одного свою правду, шукати спільників у морі інформаційного безладу, шукати якоря...

«КИМ МИ БУЛИ НАСПРАВДІ ДО ТОГО, ЯК НАС БАГНЕТАМИ ЗАГНАЛИ В СОВОК»

— Задумали й реалізовуєте з однодумцями проєкт «Школи Лохвицького земства». Розкажіть про його етапи.

— Спершу я сама для себе відкрила, що таке український архітектурний модерн, як багато його на моїй Полтавщині, як про це ніхто не знає, хто такий Опанас Сластіон... А коли потягла за ниточку      — з-під землі полізли розірвані, затоптані, понівечені історії, що почали складатися в блискучі картини, ким ми були насправді до того, як нас багнетами загнали в совок і в стадо «нових людей».

Відповідно першим етапом було знайти все, що вціліло. Потім — облікувати його, змусити владу на місцях поворушитися й переключити свого репродуктора з совєцьких хорів-концертів-віночків, чим обмежувалася вихолощена «культура», на пошук справжніх цінностей, а головне — на збереження об’єктів спадщини. Це робота непроста, бо бажання — мало... Далі почали створювати документацію на пам’ятки й заводити їх у реєстри.

Паралельно ведемо дослідницьку й просвітницьку роботу: на фейсбук-сторінці «Школи Лохвицького земства» поширюємо архівні знахідки, фото, мапи, статті. Одночасно шукаємо спільників, справжніх, тих, хто шукає не слави й вигоди, а готовий іти й рятувати шедеври від загибелі... Кидаємося фіксувати те, що розвалюється чи руйнується навмисне — бо поки дійде до реставрації, може нічого не лишитися. Нам дуже сумно за Тарасом Кутовим, який нещодавно загинув... Він був колегою, багато допомагав... І це так боляче, що розбився, такий молодий, об полтавську землю, куди весь час поспішав... Він назавжди залишиться в галереї «Наші», куди ми знимкуємо «наших» за духом і любов’ю до справжньої біографії України...

— Одне із завдань проєкту — спонукати місцевих до активності, щоб вони подбали про занедбані пам’ятки й загалом — про середовище, де мешкають. Наскільки це вдалося?

— Це вдається. У Пісках-Удайських «завелися» родина Герасимових та Оля Ліщенчук. Вони зараз створюють навколо своєї Школи креативне середовище, прийняли вже десятки туристів, зараз подаються на гранти, щоби створити з цього місця центр тяжіння для митців, молодих підприємців, туризму, а також для того, щоби законсервувати пам’ятки навколо. Місцеві офіційні «діячі культури» не поспішають, а то й саботують поки що ці справи. Але час своє зробить! У Полтаві вже було не одне слухання в колі підприємців у сфері туризму про перспективи розвитку інтересу до нашого особливого краю — одного з бастіонів культури.

Нещодавно молодий чоловік на ім’я Антон викупив одну з закинутих шкіл Сластіона — в лубенських Хитцях, самотужки вигріб звідти центнери хламу, вирізав дику гущавину. Планує реставрацію, а потім теж заснувати там нове культурне життя. Наш соратник Анатоль Ізотов, відомий київський ентузіаст-реставратор, підключається до роботи. Він нещодавно створив проєкт фіксації Школи в Рудці — пам’ятки місцевого значення, яку місцеві доводять до загибелі: там нещодавно провалився дах, і природна стихія продовжує свою руйнівну справу. Віктор Трофименко, колега з Save Poltava, підключає пожертви знайомих підприємців і волонтерів: знайшлися матеріали і люди, і скоро туди вирушить десант рятувати пам’ятку. 

Усе це — про ентузіазм. Паралельно я говорила з міністром культури про загальний державний план порятунку. Порозуміння безсумнівне. Треба дорожити кожним днем, кожен може бути останнім для нашої спадщини, яку палили, розтягували, нищили, а вона все ще є... Уявити б лише — скільки шедеврів було на кожній з українських земель...