Юрій ПОЛЯКОВ: «За фразою Бендера: «Це не мексиканський тушкан, це — шанхайський барс» — стояв політичний підтекст»

МІСЬКІ ПРИКОЛИ

Попри те, що через теракти Москва перебуває в стані психозу, іронічні чи гумористичні речі тут трапляються часто. Не кажу вже про різноманітні таблички на тротуарі Арбату, візьмімо таку буденну річ як реклама. Тут безліч сміливих, на грані фолу дотепних рекламних ходів. Наприклад рекламний плакат мережі магазинів із продажу золота: на картинці зображено ланцюжки, каблучки та браслети з жовтого металу, які згрібають зі столу... граблями. Тобто — загрібай! Або реклама газети з нерухомості. По килиму з газет повзають з олівцями в руках чоловік і жінка. Щоб урівноважити еротичний ефект їхніх поз (і залишити комічний), вони одягнуті в суворі, ділові костюми мишачого кольору. Ця реклама непогано символізує і любов москвичів до читання.

У будь-якому вагоні метро завжди щонайменше п’ятеро людей сидять, втупившись у ТОВСТІ книжки. Це не дешеві видання Мариніної—Донцової, які поширені й у нас, а солідніші книженції.

Не дивно, що й поява письменників на московському книжковому ярмарку викликає підвищений ажіотаж.

ПРО КОРИСТЬ РЕДАКТОРІВ

На зустріч з Юрієм Поляковим, автором таких бестселерів часів перебудови як «НП» районного масштабу», «Робота над помилками», «Сто днів до наказу», «Апофігей», «Паризька любов Кості Гуманкова» — прибули передові загони інтелігенції.

Поляков у своїх дотепних творах виразив трансформації всіх соціальних сфер: номенклатурної, освітньої, армійської. І навіть зачепив у «Паризькій любові...» тему — «радянські за кордоном».

Зараз Поляков, крім письменницької діяльності, як головний редактор витягує з небуття «Літературну газету».

«Просунута» публіка (я ледве протиснувся) тому одразу поцікавилася в нього як у редактора й іронічного автора в одній особі про новітні видання Ільфа і Петрова, де вміщено цікаві коментарі. Поляков підтвердив вихід цих книжок і навів такий приклад:

— Усі знають вислів Бендера з приводу Еллочки-людожерки: «Це не мексиканський тушкан. Вам дали набагато краще хутро — шанхайський барс». Виявляється, крім жарту в цій фразі була й сатирична підоснова. У 1920 роки серйозно обговорювали, на рівні Політбюро, проблему: який революційний рух підтримувати Союзу — чи в Мексиці, чи в Китаї. Троцький, здається, підтримував мексиканський рух, а Каменєв- Зінов’єв — Шанхай. Це зауваження не стосується художніх достоїнств книжки, але, погодьтеся, цікава інформація. І для дослідників, і для читачів.

— Скажіть, ваші речі в перевиданнях ви редагуєте знову чи залишаєте як було? — задають «просунуті» читачі ще «професіональніше» запитання.

— Коли друкується та сама книжка, я, звісно, нічого не міняю. Але коли трапляється перевидання, як оце зібрання творів — редагую. Завжди можливі ляпи. Коли зазначено, що «книжка друкується в авторській редакції», це означає — «книжка друкується так само безграмотно, як написав її автор». Навіть найосвіченіший автор не може бачити всі стилістичні блохи. Редактор дає можливість виловити те, що вислизає від авторського погляду. «Апофігей» перевидавали разів двадцять. Уявіть, щоразу щось знаходилося. Ось, до речі, ще цікавий факт стосовно «Дванадцяти стільців». Знайшли рукопис і видали книжку з усіма купюрами, які зробив редактор, готуючи перше видання роману. Їх було відновлено. Коли я прочитав цей варіант, зрозумів що Ільфу і Петрову вельми пощастило з редактором. Текст від цього лише виграв. Звісно, якщо грубе втручання в текст — це неприйнятне. Але якщо редактор — тонка й інтелігентна людина, я «за».

ІСТОРИЧНЕ ТАБУ

— Розкажіть детальніше про ідею назви роману «Козеня в молоці». Там у вас наводиться цитата з Біблії: «Не варіть козеня в молоці матері його». Йдеться про порушення вищих заборон. Ви дотепно зобразили розвал радянської епохи. Як ви вважаєте, які неписані правила порушують у наш час? — поставив я складніше запитання, щоб в очах такої аудиторії мати достойний вигляд.

— У старовину ця біблійна заповідь означала суто ритуальні речі. Пізніше її трактували як порушення базового табу. Якщо їх порушити, позлітають скріпи, на яких тримається суспільство. Наприклад, у нас не можна людям говорити, що ми у Великій Вітчизняній війні винні не менше ніж Гітлер! Такі речі недопустимі!

Наприклад, в американців табу на історію про те, як вони заморили та перетопили в океані кілька десятків мільйонів негрів-африканців. До Америки довозили кожного другого. Уявіть, якби в США щодня говорили: скільки негрів потопили, щоб тобі зараз було добре! Ще приклад. У Франції під час Французької революції було у відсотковому відношенні народу знищено набагато більше, ніж у нас під час громадянської. Проте для французів Велика французька революція — улюблена національна подія. Вони беруть лише ефектні пасажі, а те, що це найкривавіша річ — дещо затіняють. А в нас модно перекреслювати цілі епохи. Ми десять із лишком років розповідали, що радянський період — антилюдяний, що ми мерзотники! Що був Сталін і один суцільний кошмар. Солженіцин пише, що 70 мільйонів сиділи в таборах. Питається, хто тоді воював? 70 мільйонів — це все чоловіче населення. Не можна забирати в народу 70 років існування. Не можна допускати одномірності. І оцю біблійну фразу я розумію навіть як порушення табу тими, хто їх має охороняти.

— А сучасна війна? — запитую. — Які зараз порушення табу?

— Про сучасну війну я знаю мало. Думаю, про неї ще писатимуть книжки. До речі, кілька років тому я прочитав книжку капітана Миронова, називалася вона «Я був на тій війні». Дуже сильна річ про першу чеченську. Чому її замовчали — не знаю. Напевно, тому і замовчали, бо чесна. Я давав завдання розшукати автора своїм співробітникам, але вони чомусь його не знайшли. Треба буде знову поцікавитись...

Народ уже рішуче напирав за автографами та проханнями про спільне фото. Залишаю Полякова в товаристві його шанувальників. І вирушаю на стенд «ЕКСМО», де буде зустріч із видатним режисером Ельдаром Рязановим. Але про це читайте в наступному п’ятничному номері, де закінчиться серія репортажів про Московську виставку-ярмарок.