За життєву позицію

Нещодавно у Національному музеї літератури України відбулося вручення Премії імені Дмитра Нитченка. Заснована 2000 року, ця нагорода покликана вшанувати пам’ять видатного українського літературознавця, письменника, редактора, громадського діяча і педагога Дмитра Нитченка (при народжені — Ніценко). Він народився на Полтавщині у заможній селянській родині, з юності захоплювався літературою. Після переїзду до Харкова вступає на мовно-літературний факультет місцевого Інституту народної освіти, починає працювати у видавництві «Література і Мистецтво». У Харкові Нитченко видає дві поетичні і одну збірку нарисів, знайомиться з відомими письменники — Борисом Антоненком-Давидовичем, Іваном Багряним, Миколою Хвильовим та іншими. Під час Другої світової війни письменник потрапляє в німецький полон, а звідти — в табір переміщених осіб, у якому опікується культурно-освітніми програмами. 1949 року Нитченко разом з родиною переселяється до Австралії, де поряд з роботою на каменоломнях та на електростанції продовжує займатися літературною діяльністю. На далекому материку Дмитро Нитченко виявляє себе як натхненний організатор літературного та освітнього життя, видавець та меценат. Завдяки йому кількість українських суботніх шкіл там зростає до 55.

— Як правило, всі нагороди дають за твори — за книжки, скульптури, музику. Одну єдину Премію ім. Нитченка присуджують за спосіб життя, за оборону української мови і друкованого слова, — розповідає один із її засновників, письменник і літературознавець Михайло Слабошпицький. — Дмитро Нитченко прожив довге, напружене і славне життя, а коли його не стало, Ліга українських меценатів разом з родиною письменника вирішили заснувати премію його імені. Нитченко — справжня людина-оркестр. Він писав прозу, поезію, твори для дітей, літературну критику, редагував часописи й книжки. Нещодавно побачило світ п’яте видання його книжки «Живий Шевченко». Це — еталонний твір, який демонструє, як можна розповісти про Кобзаря, не впадаючи в нудний «іконопис». Шевченко в ній не казенний, не пафосний, справді — живий. Ми вручали Премію ім. Нитченка в різні часи. Сьогодні вона актуалізувалася і зазвучала зовсім по-іншому. Мені пощастило бути особисто знайомим з Дмитром Нитченком, впродовж певного періоду ми листувалися. Коли зустрілися — я не міг повірити, що цей життєрадісний чоловік має вже такий поважний вік. Ряд лауреатів премії, який сьогодні поповнився новими іменами, дуже достойний. Можливо, це пояснюється тим, що серед претендентів на неї немає активної боротьби. Мені довелося п’ять років бути членом Шевченківського комітету — мабуть, колись напишу «мемуаразми» про це. Про те, як воювали і боролися за неї претенденти. У нас цього немає, навпаки — для кожного з лауреатів це була приємна несподіванка.

Цьогоріч лауреатами Премії ім. Нитченка стали Юрій Антипович, Віктор Баранов та Володимир Науменко. Вони отримали грошову винагороду і грамоти від представників родини Нитченків. З цією метою до Києва спеціально завітали доньки письменника Леся Ткач (в літературі — Леся Богуславець) і Галина Кошарська та його внучка Катерина Ткач.

Письменник і журналіст Юрій Антипович — автор численних статей, відомий, зокрема, своєю книжкою про українського поета та літературознавця Петра Ротача. Віктор Баранов, за словами Михайла Слабошпицького, створив «каскад романів та блискучі поетичні книжки» і як голова НСПУ сумлінно відстоює інтереси української літератури (зокрема значною мірою саме завдяки його зусиллям вдалося зберегти літературний журнал «Київ»). Свою грошову винагороду Віктор Баранов пожертвував на користь Міжнародного конкурсу знавців української мови ім. Петра Яцика. Ще один лауреат — Володимир Науменко — український поет та головний редактор харківського недержавного літературно-художнього та суспільно-політичного журналу «Березіль» — єдиного україномовного часопису такого спрямування на Слобожанщині.

— Років 20 тому Дмитро Нитченко з Лесею Богуславець приїжджали й до нас, до Харкова, і заснували спеціальну премію для авторів журналу «Березіль», — розповідає Володимир Науменко — єдиний з лауреатів, який зміг відвідати церемонію вручення особисто. — Щороку ми визначаємо автора найкращої публікації в журналі. Щиро вдячний їм за цю ініціативу. Хочу також подякувати журналістам і редакторам нашого часопису — деякі з них працюють вже десятки років. Саме завдяки їхній вірності та професіоналізму журнал досі існує. На жаль, молодь сьогодні не поспішає співпрацювати з літературно-художніми часописами, оскільки всі вони перебувають в доволі скрутному становищі. На щастя, нам вдалося знайти людей, готових робити свою справу фактично на голому ентузіазмі, за ідею. 1990-ті роки були дуже складними для нас, не набагато краща ситуація й зараз. Фінансування журналу мізерне — за місяць на всі видатки мені заледве вдається зібрати десять тисяч. Прибутків від передплати не вистачає — доводиться шукати допомоги у спонсорів. Сьогодні, на щастя, у Харкові порівняно спокійно, хоча проросійськи налаштованих людей доволі багато. Якщо раніше в метро, почувши українську мову, весь вагон озирався на мене, то зараз такого вже немає — підросло нове покоління з новим світоглядом. Це цілком природно, адже ще до війни у Харкові українська мова звучала голосно. Тут жило багато класиків: Йогансен, Хвильовий, Тичина, Сосюра. Член редколегії нашого часопису український поет Василь Боровий ще пам’ятає той час.