Злі генії Ярослава Мельника

Дійшовши певного етапу у своєму розвитку, людина починає знищувати все, що її оточує. «Людське, занадто людське», сформоване численними табу, різними переживаннями, комплексами і травмами, одного дня починає голосно промовляти. Цей процес завершується планетарною трагедією. Людина, показана в книжці новел, оповідань і повістей «Чому я не втомлююся жити» Ярослава Мельника, приховує у своєму єстві жахливе знаряддя масового знищення. Те, що колись породив Бог, таки має зникнути, проте цього разу вже з волі людини. Мабуть, саме так вона прагне дорівнятися до Бога. Прагнучи пізнати абсолютну свободу, людина божеволіє, — людині таки не дано зрозуміти волі Бога, а тим більше впоратися з тим, що не знає обмежень.

•  Ця книжка не типова для сучасної української літератури. У ній репрезентовано кілька філософських тем, які досі у такий спосіб не були озвучені в нашому письменстві.  Мельник сміливо й водночас відверто говорить про те, що всі перетворення людини, всі її прагнення до переродження чи безсмертя обов’язково завершаться самознищенням. І навіть іронія не врятує. Людина — небезпека в собі й для себе. І, бажаючи будь-що зберегти життя, вона все одно є найбільшим деструктором, який коли-небудь з’являвся на цій планеті. Навіть якщо колись людина і побачить Бога, то вона все одно йому не повірить. Натомість виправданням власної величі буде споглядання за тим, як гине світ, гине планета від руки одного божевільного. Людина ж упивається масовим знищенням, вважаючи себе режисером вселенського дійства смерті.

Герої Я. Мельника живуть не з власної волі й супроти законів життя. Вони воліли б обірвати власне життя, бо відчувають, що навколо них — абсурд і божевілля, масовий психоз, галюцинації та маніакальна депресивність. Вони можуть убити того, хто зазіхає на них, проте з часом трагедія забувається, життя починає протікати так, ніби смерті не сталося. «А через рік я взагалі все забув. Навіть дивувався, що так мучився, що я вбивця. Тобто залишилося неприємне почуття, але більше цих спогадів, як помирала, плачучи, людина, в нашій спальні, не з’являлося. Та й у тій його сім’ї змирилися, звикли жити без сина і батька. Деякий час ще стояла перед очима самотня стара мати і те дівчатко з розпухлим носиком, а потім і вони зникли».

Життя для героїв книжки, очевидно, назавжди втратило сенс. Навіть іронія більше не рятує.  Мельник створює зразки блискучого «чорного гумору» та «чорної іронії», що грунтується на оповіданні «Інфаркт». Проте сміх уже не може підняти людину над приземленістю сірого буття. Усі оповідання об’єднані спільною темою — бажанням людини знищити світ. У них багато ігрового, проте відчувається і якась тотальна приреченість людини майбутнього. Бо «норма» життя може передбачати і вбивство іншого, який випадково зайшов на твою територію. А вихід за норми обов’язково має завершитися тотальним знищенням світу. Причому кнопка смерті буде схована в особливий спосіб.

•  Мельник не подібний ні на кого в українській літературі, а його нова книжка могла б бути сприйнята як переклад творів якогось сучасного британського письменника. Прекрасний матеріал для Б. Камбербетча. Суміш блискучої іронії (часом «чорного гумору») та глибокого розпачу від пізнання людського єства, яке прагне катастрофи, щоб тільки зустрітися з Богом.

Центральна повість книжки — з тією самою назвою «Чому я не втомлююся жити» — про майбутнє, в якому на спеціальних «фабриках» вирощуватимуть корпів, особливих тварин із людськими тілами. Людина може обрати собі будь-яке тіло і, відповідно, жити вічно. Чудо трансплантацій завершилося тим, що онуки стали дідами для своїх батьків, а з плином часу всі кревні зв’язки пригасають і губляться в потоці нових тіл. Система традиційних цінностей і традиційні уявлення про природу речей розпадаються. Герої Я. Мельника можуть перероджуватися, і фактично вони вже боги. Вони опанували еліксир безсмертя, тільки от, маючи цей дарунок високих технологій, людина все одно відчуває якусь порожнечу і нереалізованість. «Зі зміною тіла колишні зв’язки слабшали, руйнувалися — і нічого не можна було вдіяти: суспільство, люди платили дорогу ціну за умовне безсмертя. Я загубив свою матір з виду ближче до сімдесятирічного віку — і навіть перестав про неї думати як про живу. Вона була красивою молодою жінкою у розквіті сил, яка жила своїм бурхливим життям, я ж ставав все більше старим і хворим і тільки й чекав, що рекомендації Великого консиліуму, який повинен був рано чи пізно оцінити мій організм як зношений і направити на пересадку мозку».

•  У людському єстві, як показано в оповіданнях, закладено механізм самознищення. Людина боялася зізнатися собі в тому, що вона — найбільший деструктор, найбільша ядерна загроза для всього сущого. Усередині людини є щось чорне, а тому весь простір антропосу, все, побудоване навколо людини заради її блага, приречене на смерть. Людина не потребує благ, вона потребує розуміння. А розуміння в цьому світі неможливе. Як мільярдеру-диктатору зрозуміти когось, хто на узбіччі життя? Великі можливості, дані людині з розвитком технологій, породжують тільки ще більші проблеми. Бо людина — найпідліша з усіх істот, і вона шукає дедалі химерніших форм знищення світу, а заразом — і Бога.

У фіналі оповідання «Інфаркт» красиво дається відчути, що Бог таки існує. Усупереч уявленням людини. Усупереч людському незнанню, обмеженості, глупоті та жорстокості. І хоч скільки б люди бавилися зі світом, доводячи його до межі глобальної катастрофи, Бог усе одно здатен побудувати безліч таких світів. Та тільки чи схоче, бачачи, якими є його ж плоди? Людина, народившись із божественного замислу, на певному етапі захоче убити Бога. А згодом — і себе.

Мельник Я. Чому я не втомлююся жити. — Харків: Клуб Сімейного Дозвілля, 2014. — 208 с.