Бронежилет одягнув тільки після своїх бійців...

За час проведення антитерористичної операції загинуло 1750 українських військових, повідомило у неділю Міністерство оборони на своєму офіційному сайті. «На сьогодні Національний військово-історичний музей України має у своєму розпорядженні найповніший масив даних щодо загиблих українських солдатів і бійців добровольчих батальйонів з початку бойових дій. Загальні дані у форматі — фото, дата і місце народження, дата і місце загибелі, підрозділ, звання, посада, обставини загибелі, місце поховання зібрані на інтернет-ресурсі «Книга пам’яті загиблих». На сьогодні в базі нараховується 1750 осіб, це дані до 1 лютого 2015 року», — йдеться в повідомленні. Жахлива цифра, за якою — втрачені всесвіти людських душ. «День» продовжує публікувати історії воїнів, які загинули за нас. Ми не маємо права забувати і вважати статистикою тих, хто віддав найдорожче за наш спокій. Сьогодні розповідаємо про начальника відділення зв’язку штабу 51-ї бригади Віктора Хмелецького, керівника групи швидкого реагування «Яструб» батальйону «Айдар» Олега Сидора та старшого лейтенанта Миколу Карнаухова, який був сапером у 57-й бригаді. Усі вони загинули, виконуючи свій військовий обов’язок.

Попередні історії — у розділі «Вони загинули за нас».

Батьки Віктора, його дружина та двоє діток мешкають у військовому містечку у Володимирі-Волинському. Життя невеликого — 40 тисяч населення — містечка значною мірою сфокусоване на механізованій бригаді, донедавна 51-й, а тепер — 14-й. Через дорогу від будинку батьків — собор великомученика Юрія Переможця, у якому Віктора і відспівували. Через дім — військова частина, в якій до майора дослужився батько-танкіст і служив син, будинок, де мешкала сім’я Віктора.

У житті Віктора Хмелецького вже була одна війна, він служив у спецбатальйоні миротворчих військ у Косово. Рідні, звісно, переживали за нього і тоді, хоча та війна була так далеко від дому. Але тоді Віктор виконував службові обов’язки офіцера-зв’язківця, а у зоні проведення АТО довелося воювати на самій передовій. Волонтер Костянтин Зінкевич пригадує, що зв’язківців 51-ї бригади, якими командував майор Хмелецький, довелося купувати амуніцію не як для штабістів, а як для десантників, штурмовиків. Вони, каже, не просто забезпечували надійний зв’язок, а й реально воювали. Волонтери придбали його бійцям усе: від наколінників до спеціальних окулярів. А бронежилет майор одягнув лише тоді, коли ними були забезпечені усі його підлеглі.

— Ми з батьком були наслухані, що наші військові не мають надійних бронежилетів. Тому запропонували синові: придбаємо тобі такий, який найнадійніший. Але він запевнив, що вже його має, хоча насправді «броніка» ще не мав, він завжди нас щадив, як батьків, так і родину, — каже мама, Феодосія Миколаївна Хмелецька...

Про Віктора багато розказують друзі, колеги, командири. Волонтер Костянтин Зінкевич пригадує, які хороші контакти мав з Віктором, бо саме через зв’язківців і доставляли посилки та передачі військовим 51-ї бригади. У службі зв’язку не було ні пияків, ні деморалізованих осіб, не було конфліктів і непорозумінь. Командира поважали і слухали. Колишній командир 51-ї бригади полковник Володимир Яцків служив з майором Хмелецьким у Косово. Називає його офіцером у найкращому розумінні цього слова та «душевним керівником». Могли про Віктора сказати, що він — добряк, але, каже Яцків, емоції на службові обов’язки він не переносив, був відмінним командиром. І в Косово, і на сході України турбувався, щоб не було необдуманих втрат серед підлеглих. І загинув сам, а бійців своїх вберіг. Кілька штурмів було за Савур-Могилу, і під час одного з бойових рейдів група, в якій був і Віктор, потрапила у засаду... Він загинув як офіцер, при виконанні службових обов’язків.

Звістка про загибель майора Хмелецького прийшла у Володимир-Волинський у день, коли православна церква вшановує пам’ять князя Володимира, котрий і Русь хрестив. Це традиційно — День міста, найбільше його свято. «Не можу стримати сліз, повідомили, що загинув Вітя Хмелецький...» — написав у соціальній мережі Костя Зінкевич. Це повідомлення і прочитала дружина майора Наталія...

У тиші, яку інколи переривають сльози матері, ми дивимося (батьки — вже вкотре!) відеозапис про вручення ордена Богдана Хмельницького, яким відзначила держава Віктора, його родині. Говоримо про те, що, власне, все могло бути абсолютно інакше. Адже майор Хмелецький пішов на фронт, не маючи однієї нирки. Операцію з приводу важкого захворювання він переніс у лютому 2014 року. А вже 4 квітня від’їхав, як виявилося, на фронт... Хотів боронити державу, був разом з усіма на передовій. Він здобув гарну освіту в інституті у Києві, і однокурсники не один раз пропонували йому гарні місця цивільної роботи. Та армію кидати не збирався і не хотів. І саме його друзі по навчанню забезпечили бригаді супутниковий зв’язок, передавши з Києва необхідне обладнання. Він же був воїном і патріотом, але був і справжньою людиною.

Кожен день, ідучи з роботи, заходив до батьків. А як не міг зайти, то про це телефонував. Був з мамою у лікарні в Луцьку, коли їй робили операцію, годував з ложечки. Рідні, які живуть у Луцьку, приносили йому щось поїсти, то виходив з їжею на вулицю: мамі ж того було не можна, не хотів спокушати... Влаштував у лікарню у Львові маму і тата, і тиждень їх там доглядав. Коли приїхала зі Стрия батькова сестра і почала говорити, що може ж його підмінити, відмовився. «Ви, — каже, сестра, — а я таки син...» Материнським спогадам немає і не буде кінця. І коли тепер приходять до бабусі та дідуся Вікторові діти, то і вони весь час нагадують про нього: про те, що тато робив, що він любив... Дякувати Богу, що лишив син слід на землі, бо має вже 13-річного сина і доньку, якій пішов 10-й рік.

— На День захисника Вітчизни, 6 грудня, ми поїхали до Віті на кладовище, — пригадує мама. — Як же здивувалися, коли тут було вже чоловік з тридцять його друзів, кілька машин стояло... Хлопці, які з ним служили, не забули його. На могилі все нові і нові квіти бачимо. А волонтеру Кості Зінкевичу, будемо вдячні, доки й очі не закриємо. Якби не він, не знаю, коли б нам і тіло сина доставили... У тому горі все так важко було робити, вже були у розпачі. Звернулися до Кості — в усьому допоміг.