Мав позивний «Нежурись»

За час проведення антитерористичної операції загинуло 1750 українських військових, повідомило у неділю Міністерство оборони на своєму офіційному сайті. «На сьогодні Національний військово-історичний музей України має у своєму розпорядженні найповніший масив даних щодо загиблих українських солдатів і бійців добровольчих батальйонів з початку бойових дій. Загальні дані у форматі — фото, дата і місце народження, дата і місце загибелі, підрозділ, звання, посада, обставини загибелі, місце поховання зібрані на інтернет-ресурсі «Книга пам’яті загиблих». На сьогодні в базі нараховується 1750 осіб, це дані до 1 лютого 2015 року», — йдеться в повідомленні. Жахлива цифра, за якою — втрачені всесвіти людських душ. «День» продовжує публікувати історії воїнів, які загинули за нас. Ми не маємо права забувати і вважати статистикою тих, хто віддав найдорожче за наш спокій. Сьогодні розповідаємо про начальника відділення зв’язку штабу 51-ї бригади Віктора Хмелецького, керівника групи швидкого реагування «Яструб» батальйону «Айдар» Олега Сидора та старшого лейтенанта Миколу Карнаухова, який був сапером у 57-й бригаді. Усі вони загинули, виконуючи свій військовий обов’язок.

Попередні історії — у розділі «Вони загинули за нас».

Його згадують веселим, доброзичливим, а ще відвертим і прямодушним. Мав позивний «Нежурись». Але друзі з мирного життя про це дізналися лише тоді, коли розшукували його, зниклого безвісти, і сподівалися на диво.

Цьогоріч Миколі Карнаухову мало виповнитися 50. Він викладав у Національному університеті водного господарства і природокористування, був кандидатом технічних наук. А коли вже воював у зоні АТО, колеги та знайомі дізналися, що писав вірші. Микола надсилав їх есемесками.  Його мобілізували в лави 57-ї бригади. Старший лейтенант Микола Карнаухов був сапером. Зник безвісти під Чернухиним у районі Дебальцевого. Ще напередодні телефонував матері. Його бачили пораненим. Рідні й друзі до останнього вірили, що Микола живий...

Його поховали в Рівному на Алеї Героїв. Щоби провести Миколу Карнаухова в останню путь, біля приміщення університету, де він працював, зібралися і викладачі, і студенти, і випускники НУВГП. Вони утворили «живий коридор».

«Ми пропрацювали на одній кафедрі 20 років. Микола був позитивним, умів пожартувати, але якщо був не згоден із начальством, міг сказати про це в очі. А ще коли починав пару, то зі студентами вітався майже по-армійськи, — розповідає колега і друг Микола Пікула. —  Коли приїздив у відпустку, на воєнні теми намагалися не говорити. Його часто можна було побачити в читальній залі бібліотеки, а ще Микола регулярно шукав книжки на ринку, де продають старі видання. Він цікавився літературою з історії військової техніки. А ще любив риболовлю. Коли з Миколою прощалися в його рідному селі, то матір згадувала, що коли він востаннє був у хаті, казав: «Найбільше, чого я хочу, це приїхати сюди на риболовлю».

Хрещениця Миколи Карнаухова пригадує, як у січні вітав із днем народження, а вона просила, щоб повертався швидше з тієї «непотрібної війни».  Він тоді відповів: «Ніколи більше такого не кажи. Ти не знаєш, скільки тут загинуло моїх побратимів. За них маємо помститися».

Про Миколу Карнаухова з теплотою згадують і волонтери. Дехто саме завдяки йому став допомагати армії.

«У серпні минулого року Колю мобілізували. Спочатку це був полігон у Яворові, пізніше частина в Кіровограді, ще пізніше — Донецька область... Саме завдяки Миколі я долучилася до волонтерів. Адже стало не по собі, що просто сиджу і нічим не допомагаю... А за останні півроку, думаю, ми стали справжніми друзями, — написала у «Фейсбуку» волонтер «ДАРу» Світлана Пікула. — Якщо він не телефонував два-три дні, то я вже починала хвилюватися. «Маякувала» Миколі... Якщо міг, то телефонував або надсилав есемеску. Я казала всім, що тепер у мене три Миколи (син, чоловік і Микола). Щоразу, коли питала, що потрібно, що вислати, відповідав завжди: «Нічого, в нас усе є». Але сміявся і радів як дитина, коли від «ДАРу» отримав посилку, в якій, окрім термобілизни, теплих речей та іншого, були балаклави із замочком на місці рота. Казав, що навіть фотографувалися в такій. Пам’ятаю, як приїхав на кілька днів, і ми від наших волонтерів передали для його хлопців подарунок — велике відро квашеної капусти...

Коли Микола приїхав у відпустку востаннє — в грудні, «ДАР» якраз готував борщ на Майдані. Він заїхав до нас прямісінько з київської маршрутки. Тоді ми із Сашком Макарчуком ледве затягли його на склад «Допомоги армії — Рівне» (і було зрозуміло, що їхав, щоб нас не образити). Нічого не хотів брати, як завжди, казав: «У нас усе є»... Щоправда, коли запропонували робочі рукавиці, то взяв із задоволенням. Побачив наші буржуйки на складі і дуже хвалив. Казав, що вони, напевно, зручні...

Де саме стояла його рота? Ніколи не питала. А він лише одного разу розповів, що коли ходили в розвідку, то були майже в Горлівці... Звичайно, переживали... Якось один із саперів його роти підірвався на міні на очах кількох хлопців і його не змогли врятувати... Микола не виходив на зв’язок кілька днів. Дуже важко вони пережили ту втрату...

А в січні, коли вивозили поранених «кіборгів», частина бійців з їхньої бригади потрапила в полон, а частина — загинула... Тоді від Миколи отримала есемеску з віршем. А на мій дзвінок не відповів.

29 січня стало датою до і після. До було важко, а після — нестерпно. Саме тоді отримала (як і ще кілька його друзів) есемес: «Не поминайте лихом. Йдемо на Дебальцеве». Вже після 29 січня отримувала практично самі есемески. Лише один раз Микола відповів на дзвінок... Говорив коротко, що вони там, де і писав, що немає води і дров. Сказав, що коли не буде зв’язку, то значить, сіла батарея. Третього лютого отримала есемеску: «Вели 2-й бій, підбили «беху». Кругова оборона». І все... Але, напевно, не все. Завдяки пошукам Миколи познайомилася з багатьма чудовими і добрими людьми. В нас сформувався цілий «взвод» з розшуку... Нам допомагали дуже багато рівнян, криворіжан, дніпрян, мешканців Луганська та Донеччини... В пошуках були задіяні навіть москвичі і петербуржці. Ми до останнього вірили, що Микола живий... Але дива не сталося... На жаль...»

Тетяна ІЛЬНИЦЬКА, Рівне