«Таких добрих дітей було мало»

Щодня Україна зазнає непоправних втрат. Читаючи новини в Інтернеті та ЗМІ, переглядаючи теленовини, ми вже просто не встигаємо запам’ятовувати імена тих, хто поклав своє життя на сході, захищаючи Україну від бойовиків та російських загарбників. А мали б. «День» продовжує публікувати історії героїв, які загинули за нас. Кожна історія — це чиєсь життя, обірване раптово й нахабно. Читати їх важко і болісно, але вкрай необхідно. Ми повинні знати наших героїв, пам’ятати про них і робити все, щоб ці смерті не були даремними. Бо це — не статистика. Це — сини, брати, батьки, чоловіки та друзі, це українці, які мали б розбудовувати нашу державу, але яких ми втратили у цій війні.

Сьогодні ми публікуємо три історії. Про 28-річного Анатолія Бузуляка, який загинув 29 листопада під час  мінометного обстрілу під Сніжним на Донеччині, 23-річного закарпатця Ігоря Розлуцького, який зустрів смерть на Луганщині, та вінниччанина Івана Бенеру, що загинув 2 грудня під Донецьком. Вічна пам’ять Героям!

Попередні історії читайте на сайті www.day.kiev.ua у  рубриці «Вони загинули за нас».

Він одружився минулої весни, в той самий день, коли його 204-у бригаду тактичної авіації, що під Севастополем, захопили росіяни. Тоді ця новина про весілля із заблокованої авіабази в Бельбеку облетіла всі інформагенції. Молодята — старший лейтенант Галина Волосячик із Рівненщини та лейтенант Іван Бенера з Вінниччини — приймали вітання від своїх побратимів просто на плацу. Своє напутнє слово молодим сказав і їхній командир — нині добре відомий Юлій Мамчур. Разом із ним після захоплення Криму молода подружня пара переїхала на службу до Миколаєва. Звідти Юлій Мамчур пішов у депутати, а вірні присязі військові — на війну. Галя надавала пораненим першу медичну допомогу в госпіталі, а Іван воював під Донецьком. 2 грудня під час чергового мінометного обстрілу Іван Бенера загинув. Прощалися з героєм у його рідному селі Чуків, що на Вінниччині.

«Такого, як Ваня, треба ще пошукати — веселий, компанійський, чуйний і турботливий, — ділиться спогадами комендант гуртожитку Вінницького міжрегіонального вищого професійного училища № 4 Валентина Миколаївна. — Коли він навчався в нашому закладі, був старостою поверху. Дуже хазяйська дитина, все, що попросиш, виконував залюбки: і плакат намалює, і карниз причепить. Таких добрих дітей було мало. Недаремно ж кажуть, що Господь забирає найкращих».

Після закінчення училища Іван пішов служити в армію. Потім вступив до Харківської військової академії. Закінчивши її, за розподілом потрапив у авіабригаду, яка дислокувалася під Бельбеком.

Коли Україну охопила війна, хлопець був серед перших військовиків, які вирушили на схід. Його одногрупник Володимир Бондар востаннє спілкувався з ним 11 вересня цього року. На запитання: «Чому ти досі там? Давай додому!» Іван відповів: «Наказу не було, а в самоволку піти — це все одно, що зрадити український народ, матір чи дружину».

«Нас у групі було 30 хлопців, всі після 9-го класу — веселі й норовисті. За три роки навчання здружилися, адже більшість жили в гуртожитку. Я жив з Іваном по сусідству. Через своє невміння комусь у чомусь відмовляти він завжди мав роботу — то плакат малював до пізньої ночі, то комп’ютер ремонтував, — згадує про Івана його друг Олег Геталюк. — Він пішов із життя передчасно й випадково. Під час мінометного обстрілу Ваня намагався врятувати пальне в каністрах. Коли заніс останню в бліндаж, згадав, що забув на вулиці рукави, які передали рідні, вибіг за ними... і вже не повернувся. Фатальна мить зруйнувала всі його плани на життя».

Іван Бенера не встиг відчути радості батьківства та смаку зрілого життя. Рідні загиблого, попри жаль, тугу і невимовний біль, переконані, що він загинув недаремно. Вони кажуть, що його смерть, як і всіх українських героїв, кривавими плямами залишиться на руках головних ініціаторів неоголошеної війни.