Вони загинули за нас

«День» продовжує серію матеріалів про українських військових, чиї життя обірвалися у боях із терористами на сході України. Станом на вчора ми вже втратили 20 героїв. «День» вже друкував трагічні історії старшого солдата запасу 28-річного Сергія Панасюка і солдата військової служби за контрактом 20-річного Петра Коваленка, які загинули 2 травня під Слов’янськом під час мирних переговорів із сепаратистами-бойовиками (читайте у «Дні» №84 за 13 травня у статті «Вони загинули за нас»). Про 34-річного прапорщика Національної гвардії Віктора Долінського, який загинув в ході АТО 5 травня під Слов’янськом і про 21-річного Богдана Шлемкевича з Прикарпаття, який загинув 9 травня (читайте у «Дні» № 87 за 16 травня  цього року). А  також історії загиблих десантників з Житомирщині: Вадима Забродського, Віталія Дульчика, Віталія Рудого, Олега Славицького, Сергія Хруща та Геннадія Беляка. Це їх під Краматорськом із засідки обстріляли бойовики ( читайте у «Дні» №89 за 20 травня цього року). Сьогодні — дві історії: про 39-річного мобілізованого дніпропетровця Олега Ейсманта, який загинув 9 травня у Маріуполі, та про 20-річного Олександра Якимова, який на днях чекав на свого первістка, але загинув 13 травня під Краматорськом. Вічна пам’ять героям.

«Не роздумуючи, пішов у бій...»

Мобілізований дніпропетровець Олег Ейсмант загинув 9 травня у Маріуполі — «заради майбутнього і за кожного з нас»

Минулої середи в Дніпропетровську прощалися з військовослужбовцем Збройних сил України солдатом Олегом Ейсмантом, який загинув під час проведення активної фази антитерористичної операції в Маріуполі 9 травня. Сотні жителів Дніпропетровська взяли участь у церемонії прощання із земляком. Городяни, які ніколи не зустрічалися з Олегом, відпрошувалися з роботи і заздалегідь приходили на площу біля театру ім. Т. Шевченка, де відбувалася панахида, з квітами й вінками.

♦ Олег Ейсмант служив прикордонником біля Придністров’я. Досить довго працював водієм тролейбуса, потім займався будівництвом, ремонтами, а останній рік працював охоронцем. Під час мобілізації Олег отримав повістку й пішов служити. 28 квітня його зарахували до 20 батальйону. Вже за кілька днів Олег опинився в епіцентрі бойових дій — Маріуполі Донецької області. 9 травня Олег Ейсмант загинув від автоматної черги біля Маріупольського міськвідділу міліції. Туди підрозділи Національної гвардії та батальйони національного захисту прибули для боротьби з терористами і потрапили під обстріл.

З бійцем батальйону територіальної оборони Олегом Ейсмантом прощалися в театрі імені Т. Шевченка. Участь у панахиді взяли рідні й близькі загиблого, керівництво облдержадміністрації та представники військових підрозділів. Вшанували пам’ять Олега хвилиною мовчання і Державним гімном України у виконанні військового оркестру. Труну з тілом загиблого проводжали скандуванням «Герої не вмирають».

♦ «Солдат Олег Ейсмант — один із тих українських патріотів, який добровільно поповнив ряди батальйону територіальної оборони, щиро любив свою Батьківщину та віддав за неї своє життя. У нашій пам’яті він назавжди залишиться героєм, а для нас — стане прикладом доблесті та честі», — наголосив полковник Олексій Макаренко.

«І в бою він не здригнувся, і не розвернувся спиною, а прийняв цю кулю. Кулю бандита і терориста. І покинув наші ряди», — розповів Олександр Рашевський, командир батальйону територіальної оборони.

♦  «Олег загинув заради майбутнього, заради кожного з нас! Заради нього ми маємо побудувати нову країну, де не буде місця бідності, безправності, де кожен вільний громадянин нестиме відповідальність за свою країну. Спочивай з миром, солдате! Ми будемо пам’ятати тебе завжди!», — сказав під час прощання Борис Філатов, заступник голови Дніпропетровської облдержадміністрації.

Один із бійців, який був поруч з Олегом під час штурму міського відділу міліції в Маріуполі, згадує: «Олег, не роздумуючи, пішов до бою, адже розумів: якщо не зупинити бандитів у ту ж годину, то наступного дня вони прийдуть до нас додому».

♦ 16 травня Олегу Ейсманту мало б виповнитися 40 років. У нього залишилися мати, дружина та неповнолітня донька Діана. Поховали українського солдата з військовими почестями на Краснопільському кладовищі.

Друг Олега Олексій згадує: «Я чудово його знав. Ми дружили сім’ями, часто ходили один до одного в гості, спілкувалися. Найголовніше, що можу сказати про Олега — він мав дуже добру душу». «Олег Ейсмант був нашим сусідом, дуже приємна людина, дбайливий чоловік і батько. Він був дуже працьовитим, чесним, сумлінним. Чудовий господар, він постійно щось робив: і ремонт, і порався в городі, допомагав близьким. Олег завжди був веселим, гостинним, добрим та цікавим співрозмовником», — зазначає Артем Павленко. «Він був добрим, чуйним, ніколи не відмовлявся допомогти, був люблячим чоловіком, чудовим батьком (до дочки завжди був дуже лагідним) та вірним другом. Олег не мав шкідливих звичок, завжди був душею компанії. Ми досі не можемо змиритися зі смертю Олежика, хоча й особисто були присутні на похоронах», — розповідає кума героя Оксана Назаренко.

♦ Не знаходячи себе від хвилювання і смутку, дружина Олега Ейсманта Олена каже: «Можу казати про нього тільки хороше, поганого він ніби й не мав. Олег був прекрасним чоловіком і батьком, дуже віддано виховував доньку, вона була для нього понад усе».

Щойно в Україну прийшов агресор, це й добрий чоловік забув про мирну працю. Заради незалежної України Олег Ейсмант віддав власне життя...

Наталя ПОНЕДІЛОК, Дніпропетровськ

«Світлий і добрий. Кращий!»

Харків тужить за 20-річним десантником Олександром Якимовим, який загинув 13 травня під Краматорськом від кулі терориста

У маленькому селищі Кулиничі, яке нещодавно було передмістям Харкова, де всі люди — як на долоні, Саша Якимов зростав у всіх на очах. «Світлий і добрий. Кращий!» — говорять про нього односельці та сусіди. «Викладався у всьому по максимуму», — говорять друзі. «Його любили всі, — повторюють учителі й директор школи № 175. — І як учня, і як просто гарного хлопця, який завжди допомагав сумку донести».

На похороні Олександра Якимова 16 травня зібралися випускники останніх років, педагоги, рідні, товариші по службі. Сашу ховали зі сльозами, з теплими словами, з військовими почестями.

♦  «Він був кращим і героєм, вже у школі у нього була чітка мета. Він мислив у двадцять так, як люди мислять у сорок. Багато хто з наших однолітків не знав, куди вступати, яку професію обрати, а він з дитинства вирішив, що буде військовим, і серйозно до цього готувався, — розповідає третьокурсник юридичної академії Сергій Бєдний, друг Сашка з дитинства, майже брат, оскільки його мама замінила Сашку рідну матір, яка залишила його маленьким на батька й бабусю. — Я з нього брав приклад в усьому, особливо у спорті. Ми займалися футболом, баскетболом, боксом, ходили разом до тренажерного залу. Ще Саша грав у шахи, говорив, що воїнові потрібна не лише фізична підготовка, але й стратегічне мислення».

Грошові питання його «не надихали», запевняють друзі. Важливими для майбутнього десантника були мужність, військова справа, робота над собою. Щоб не було перешкод для військової служби, Саша перед медкомісією сам пішов на операцію, виправив давній перелом носа. Хлопець готувався до військової кар’єри і збирався продовжувати навчання після служби у військах ПДВ.

Куля бойовиків 13 травня в селищі під Краматорськом обірвала життя світлого воїна, зробила вдовою молоду дружину Таню, яка має ось-ось стати мамою. Декілька тижнів Сашко не дожив до свого 21 дня народження — 4 червня. До свіжої могили продовжують приїжджати товариші по службі з різних кінців України.

Немислимо, що чудовий повний життя і планів хлопчина загинув у неоголошеній війні, підступній і звірячо жорстокій.

♦  Загинув, захищаючи землю від кого? Від терористів, диверсантів і бандитських формувань, що заполонили Південний Схід країни. А ще від орди анонімних інтернет-тролів і псевдожурналістів, які, підміняючи поняття, називають «нацистами» тих, хто сміє любити Україну. Сьогодні на інтернет-сторінках, де розповідають про загибель українських солдатів, невидимі брехуни поливають їх потоками бруду, цинічно й безкарно перекручують факти й істину, міняючи місцями захисників і нападників, повторно розстрілюючи героїв країни словом «найманці», називаючи при цьому озброєних новітніми зразками російської зброї диверсантів і погромників «мирними протестувальниками».

«Саша служив контрактником третій рік, став десантником ще 2011-го, коли про жодну війну і згадки не було. А деякі люди пишуть в інтернеті, що він пішов воювати за гроші. Як так можна?» — переживає Людмила Котій. Людмила Іванівна більше ніж 30 років працює у школі № 175, була і кухарем, і бібліотекарем, дружить з родиною Сашка: «Останніми днями ми дуже за нього хвилювалися. Дивилися новини зі Слов’янська і Краматорська й розуміли, що там ідуть справжні бої. Але Саша телефонував нам, заспокоював, мовляв, не переживайте, все буде добре, ми вже скоро повернемося! І раптом це страшне повідомлення! Не повернувся...».

Напад на колону десантників на околиці селища Жовтневе готувався заздалегідь і стався серед білого дня. «І ніхто з місцевих не попередив солдатів про засідку, не дав жодного сигналу! — намагається зрозуміти, що сталося, Сергій Бєдний. — Мешканці села бачили, що збираються розстрілювати молодих солдатів, і спокійно дивилися, навіть вели зйомку! Хоча б одна людина закричала або свиснула, й хлопці залишилися б живі... Невже всі так залякані? Або всі стали на бік загарбників?»

♦ Можливо, це невидима війна, яку розпочали слова російської брехні в інтернеті, перетворила звичайних людей на спільників убивць. Однак жодна брехня не виправдає тих, хто приніс ненависть і біль на чужу землю.

Тільки б про Сашу Якимова не забула держава після війни, переймаються селяни в Кулиничах. Звичайно, друзі допомагають Тетяні, але має бути офіційна допомога, щоб ростити дитину — чекають, що народиться хлопчик. І головне, про що хвилюються — щоб Саша загинув не даремно. Мріють, щоб син Олександра Якимова не знав війни і жив у кращій країні, яку захищав його батько, справжній воїн України.

Альона СОКОЛИНСЬКА, Харків