Вони загинули за нас

«День» продовжує публікувати історії українських військових, які загинули під час воєнних дій на сході України. Сьогодні розповідаємо про 23-річного ужгородця Сергія Мартина, який загинув 17 червня поблизу міста Щастя Луганської області. У нього лишилася вагітна дружина. А також про молодого талановитого вченого і викладача з Дніпропетровська — 26-річного Павла Левчука, який загинув у літаку, збитому над Луганськом у ніч на 14 червня, і 36-річного підполковника Костянтина Могилка, який ціною власного життя врятував сотні мирних жителів Слов’янська. Вічна пам’ять героям. Попередні історії читайте в рубриці «Вони загинули за нас».

За мужність...

У Дніпропетровську нагородили учасників АТО: двом пощастило отримати нагороду живими, всі іншим — посмертно. Серед них — і 26-річний  учений і викладач Павло Левчук

Ордени та медалі отримували ті, хто брав участь у бойових діях на сході країни. Церемонія почалася з оголошення імен воїнів, яких нагородили посмертно. Серед них дніпропетровські десантники, які загинули на борту літака ІЛ-76, збитого сепаратистами під Луганськом. Двом пощастило отримати нагороду живими — наприклад, Юрієві Білику. У ніч із 22 на 23 травня під час нападу сепаратистів на блокпост в Донецькій області цей боєць знищив дві снайперські точки противника. З осколковим пораненням ноги його евакуювали до Дніпропетровського військового шпиталю. Спілкуватися з журналістами Юрій, нагороджений орденом «За мужність», відмовився. Нагороджувати другого живого учасника АТО, підполковника Валентина Цигульського, учасники церемонії поїхали до обласної клінічної лікарні імені Мечникова. 4 червня його вертоліт Мі-24 підбили під Слов’янськом. Проте, льотчик зумів зробити аварійну посадку і, попри свої травми та опіки, врятував напарника. У Валентина — дружина і троє синів. Він отримав опіки близько 20% тіла і два перелами хребців. Зараз стан його здоров’я майже задовільний. Після одужання чоловік знову планує сісти за штурвал вертольота. Лікарі говорять, що офіцер українських ВПС знову зможе літати. Але більше за все герой війни, який отримав орден Богдана Хмельницького, бажає, щоб вона закінчилася якнайшвидше.

Заступник глави облдержадміністрації Борис Філатов говорить, що найважче йому було слухати довгий список солдатів і офіцерів, нагороджених посмертно.

У цьому списку значиться і 26-річний Павло Левчук — молодий талановитий учений із Дніпропетровського національного університету. Він загинув у літаку, збитому під Луганськом у ніч з 13 на 14 червня. Павло Левчук закінчив факультет політології ДНУ і вступив до аспірантури. Після зимових канікул він почав вести семінари з політичної реклами, закінчував писати кандидатську дисертацію, але на початку весни опинився в числі мобілізованих до 25-ї Дніпропетровської бригади ПДВ. «5 червня він захистив дисертацію. Командування відпустило його буквально на пару днів. Після захисту він відразу ж повернувся до лав бійців і за десять днів загинув», — розповідають колеги. За їх словами, Павло був справжнім патріотом. Веселий, добрий, любив рок-музику — таким він назавжди залишиться в серцях друзів. В армії він був стрільцем-зенітником. Ректор ДНУ Микола Поляков говорить, що Павло — гордість університету. «Сумно, коли країна і університет втрачають молодь. Помер обдарований молодий учений, талановитий викладач, справжній патріот своєї країни. Зараз ми збираємо всі необхідні матеріали, щоб передати їх до Міністерства освіти і науки. Процедура здобуття вченого  ступеня Павлом має бути завершена», — розповідає ректор.

«З Павлом ми познайомилися в листопаді 2008 року, тоді кафедра політології відправила нас на конференцію до Вроцлава, і ми опинилися в складі однієї делегації, — згадує його колега Руслан Ключник. — З ним ми швидко потоваришували, адже в нас було багато спільних інтересів, тому продовжили спілкування і після тієї поїздки. Пізніше, вже в аспірантурі, разом брали участь у конференціях і семінарах, їздили до Запоріжжя і Кіровограда. Востаннє я спілкувався з ним 5 червня в день його захисту. Він, як старший товариш, дав мені декілька важливих порад. Ми чекали його повернення у вересні. Павло запам’ятався нам не лише, як перспективний учений, але й як шанований колега, вірний друг і патріот своєї країни». В університеті шанують пам’ять молодого вченого. На першому поверсі головного корпусу встановили стенд із його портретом.

«Найближчим часом ми плануємо створити іменну аудиторію імені нашого героя, а на кафедрі встановимо меморіальну табличку», — говорить дніпропетровський політолог Віктор Пащенко.

Знайомі загиблих десантників розповідають, що останнім часом  люди, які називають себе представниками «Луганської народної республіки», телефонують батькам убитих солдатів і... кличуть приїхати на місце загибелі їхніх дітей. «Представники «ЛНР» звідкись отримали телефони і телефонували їм. Людям, єдиним бажанням яких було знайти тіло сина і поховати його, розповідали, що останки лежать просто неба, українська армія їх не забирає. Потрібно було мати велику силу духу, щоб не піддатися на цю провокацію. Адже головною метою було — витягти вбитих горем батьків до російських телекамер», — говорять вони. Зараз портрети солдатів і офіцерів, які загинули в АТО, влада Дніпропетровщини розмістила на Алеї Небесної сотні, біля будівлі обласної адміністрації. Товариші по службі та однокурсники запалили там траурні свічки. За ініціативою Дніпропетровського штабу національного захисту — громадської організації, яка займається підтримкою воїнів АТО, у сквері біля облдержадміністрації було демонтовано гранітний барельєф Леніна. Замість нього збираються поставити пам’ятник загиблим воїнам Дніпропетровської 25-ї окремої бригади ПДВ. Сам сквер хочуть перейменувати на честь Героїв України.

Вадим РИЖКОВ,  «День», Дніпропетровськ 

«Понад усе він любив небо...»

36-річний підполковник Костянтин Могилко ціною власного життя врятував сотні мирних жителів Слов’янська

26 червня дощ у Вінниці не вщухав доти, поки труну з тілом загиблого командира транспортної авіаційної ескадрильї «Блакитна стежа», льотчика першого класу, підполковник Костянтина Могилка не присипала земля. Небо здригалося від вистрілів із гвинтівок і водночас гуркотіло громом, ніби сердилося за те, що земля забрала його улюбленця — досвідченого льотчика, який ціною власного життя врятував сотні мирних жителів Слов’янська. За цей подвиг вінничанин посмертно удостоєний звання Героя України.

6 червня Ан-30 Б, за штурвалом якого був підполковник Могилко, підбили бойовики. Коли літак почав втрачати висоту і падати на житлові квартали Слов’янська, командир екіпажу наказав підлеглим залишити повітряне судно. Вижили троє, які стрибнули першими, з висоти 800 — 400 метрів. Четвертий, стрибаючи з висоти менше 300 метрів, заплутався в напіврозкритому парашуті. Ще двох знайшли на землі (у них парашути не встигли розкритися). А Костянтин Могилко був всередині кабіни. Він навіть не підходив до задніх дверей, адже за правилами військової честі командир залишає своє робоче місце останнім...

«Мій Костя дуже любив милуватися Вінницею з кабіни літака, — не стримуючи сліз, згадує батько льотчика Віктор Петрович. — Перший раз він піднявся в небо, ще коли навчався у школі. Я тоді працював на авіазаводі, й там був діючий літак Як-12. Інколи ми піднімалися на ньому в небо, Кості не міг відмовити — він марив польотами. Одного разу його навіть за штурвал посадили. Побачивши його очі, захват, я зрозумів, що син мій буде професійним льотчиком. Востаннє за штурвалом літака він приїздив у місто в травні цього року. Тоді було виїзне засідання уряду. Костя доставив на Ан-30 міністра оборони. Казав, що незабаром знову приїде і довше побуде вдома. Але не судилося. Щоб Костя попрощався з небом, ми з матір’ю попросили його товаришів по службі підняти труну з його тілом в небо і востаннє покружляти над Вінницею. Дякуємо, що вони виконали нашу волю».

Костянтину Могилку було лише 36 років. Він народився 25 травня 1978 року у Вінниці. Закінчив школу № 23 і без всяким вагань вступ до Харківського університету військово-повітряних сил імені Кожедуба. Після закінчення університету проходив службу у Львові. Паралельно навчався на заочному відділенні Кіровоградської льотної академії Національного авіаційного університету України на пілота цивільної авіації. З 2011 року був командиром транспортної авіаційної ескадрильї «Блакитна стежа» у Борисполі.

Вже два роки Костя міг би бути на заслуженому відпочинку (за вислугою років), тішитися дворічним сином Арсенієм і робити ремонт у новій квартирі, яку сім’я нещодавно придбала. Його друг Віктор каже, що не раз загиблий скаржився на те, що за часів Януковича їм обмежували кількість вильотів, не дозволяли проводили навчання, випробування, а без неба він жити не міг. Хотів перевестися у цивільну авіацію, та залишити товаришів з ескадрильї так і не зміг.

Друзі згадують про нього як про професіонала високого рівня. Він вправно керував Ан-26 та Ан-30. А головне, що за будь-яких обставин залишався спокійним і врівноваженим. Підполковник Костянтин Зеленський, який приятелював із загиблим ще з 2007 року, розповів, що навіть коли літак уже падав, Могилко зберігав спокій — і це найкраща якість пілота.

«Якщо прослухати епізоди радіозв’язку під час падіння літака, то навіть далека від авіації людина зрозуміє, що Костя був абсолютно врівноважений — він знав, що робить і на що йде, — розповідає Костянтин Вікторович. — Це була надзвичайно добра, щира і весела людина — в авіації без гумору не можна працювати. У будь-яку годину він був готовий прийти на допомогу, це, напевно, у них сімейне, бо батько його такий же добросовісний. Особливо теплими у нас були зустрічі в небі, мали свої сигнали для привітання. На землі таких не буває, просто немає».

«Костя володів винятковим почуттям гумору, — згадує капітан морської авіації Юрій Жмелик, який служив із загиблим у Львівському транспортному полку. — Поміж себе ми називали його «ведмежатком» — був невисокого зросту і гарної української статури. Ще в молодості він придбав собі старенький, кругленький автомобіль Saab, приїхав до частини, відкрив двері кабіни й каже: «Ну що, ми схожі?» Любив рибалити, але рибою ніколи не наїдався, тому обов’язково на природі готував шашлик. Таких щирих людей, як Костя, мало. Недаремно кажуть, що Бог забирає найкращих».

Вінничани прощалися з Костянтином Могилком у Будинку офіцерів упродовж двох годин. Потім траурна процесія вирушила до церкви в селі Пироговому (поблизу Вінниці), де відспівали загиблого. На руках труну із тілом підполковника донесли до місцевого кладовища. Там з усіма почестями і за військовими звичаями Героя України Костянтина Могилка поховали. Нехай земля йому буде пухом...

Олеся ШУТКЕВИЧ

У жалобі

На Львівщині попрощалися з Русланом Мазуновим, Андрієм Бєлкіним, Дмитром Шингуром та Ігорем Біликом...

4 липня у Львівську область доставили тіла трьох офіцерів в/ч А2595, які загинули на сході України під час проведення АТО. Борт приземлився на аеродромі в с. Конюшків. Труни зустрічали родичі, представники Бродівської районної та міської влади, товариші по службі... За повідомленням сайта Бродівської райдержадміністрації, із загиблими — Русланом Мазуновим, Андрієм Бєлкіним та Дмитром Шингуром — попрощалися у військовій частині 2595 (вул. Храпая,1), де проходили службу. Вони загинули під час антитерористичної операції — їхній вертоліт збили терористи над горою Карачун 24 червня. Андрія Бєлкіна та Дмитра Шингура поховають у рідних містах — Запоріжжі та Радивилові Рівненської області.

Майор МАЗУНОВ Руслан Олександрович, 26.01.1979 р.н., бортовий авіаційний технік вертолітної ланки вертолітної ескадрильї 16-ї окремої бригади армійської авіації 8-го армійського корпусу Сухопутних військ Збройних сил України. Одружений, має двох синів (2005 та 2009 р.н.).

Підполковник БЄЛКІН Андрій Володимирович, 02.07.1977 р.н., командир вертолітної ланки вертолітної ескадрильї 16-ї окремої бригади армійської авіації 8-го армійського корпусу Сухопутних військ Збройних сил України. Одружений, має доньку (2000 р.н.) та двох синів (2002 та 2011р.н.).

Капітан ШИНГУР Дмитро Васильович, 21.07.1981 р.н., штурман — льотчик вертолітної ланки вертолітної ескадрильї 16-ї окремої бригади армійської авіації 8-го армійського корпусу Сухопутних військ Збройних сил України. Одружений, має доньку (2007 р.н.) та сина (2011р. н.).

Також у неділю поховали жителя с. Перв’ятичі Сокальського району Ігоря Білика, який загинув під час відбиття нападу сепаратистів на командно-спостережний пункт Першого батальйону в районі села Панченкове Свердловського району Луганської області.

Тетяна КОЗИРЄВА, «День», Львів

«Дуже хотів працювати в правоохоронних структурах, тому й пішов служити в армію...»

Серед загиблих українських військових поблизу міста Щастя 17 червня був і 23-річний ужгородець Сергій Мартин

Буквально за місяць до сторіччя від дня початку Першої світової війни, на фронтах якої в арміях воюючих сторін полягли тисячі наших краян, закарпатці віддавали останні почесті своїм ще юним чотирьом землякам, котрі цими червневими днями загинули на східних теренах України, обороняючи її від банд чужоземних терористів та їхніх поплічників. Одним із них був 23-річний ужгородець Сергій Мартин, механік-водій 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади.

Сергій народився і зростав у типовій ужгородській родині. Його батько Василь працював робітником на заводі «Електродвигун», мати Олена — продавцем. Хлопець був напрочуд спокійним та врівноваженим. Закінчивши ужгородську ЗОШ № 6 ім. В. Гренджі-Донського, хлопець пішов здобувати фах правника в один із вишів міста. «Сергій дуже хотів працювати у правоохоронних структурах, тому й пішов два роки тому до Збройних сил України на службу за контрактом», — розповідає молодший від нього на рік рідний брат Василь, працівник фірми «Джейбіл», котрого той на правах старшого опікав упродовж усього дитинства та юності.

Спочатку воїн проходив курс бійця у навчальному центрі «Десна», а потім служив у розквартированій в Ужгороді військовій частині. З дитинства любив техніку, тож і військову спеціальність обрав відповідно до уподобань — був водієм-механіком БМП.

У лютому цього року одружився з коханою дівчиною Юлею, а буквально через місяць, у середині березня, його частину спрямували на Чернігівщину, де військовики терміново зміцнювали десятиліттями ніким не прикритий державний кордон з агресивно налаштованим сусідом. Звістку про направлення в зону можливих бойових дій сприйняв нормально, був морально готовий брати участь у реальних бойових діях.

21 травня, у день народження Сергія, його військову частину передислокували на Луганщину. Тут хлопець разом зі своїми бойовими побратимами чергував на блок-постах, здійснював патрулювання колон військовиків, котрі були задіяні в АТО.

«Із нового місця служби брат телефонував регулярно, але розмови були якісь нетривалі та неконкретні, — розповідає Василь. — Уся інформація обмежувалася тим, що у нього все нормально. Знаючи, що він перебуває неподалік місця боїв із терористами біля містечка Щастя, мама дуже хвилювалася. Востаннє вона зателефонувала йому 17 червня, але їй відповіли, що він не має можливості розмовляти. У мене були неприємні передчуття — якраз тоді в Інтернеті повідомляли, що військові із Закарпаття потрапили під обстріл неподалік Металіста, є вбиті й полонені. Я подивився карту і побачив, що це могло статися саме там, де служив Сергій. Увечері наступного дня, 18 червня, хтось подзвонив у наші двері. Зазирнувши у вічко, мама побачила кілька військових і подумала, що це принесли мені повістку до армії. Однак сталося найстрашніше — офіцери з частини, де служив брат, прийшли повідомити нас про його загибель... Аналогічну, найтяжчу в житті місію мені довелося виконати наступного дня — повідомити про страшну трагедію братовій дружині, яка очікує дитину, котрій судилося прийти на світ по смерті батька».

Про обставини загибелі знають мало. Кажуть, фугасним снарядом бойовики із завчасно зробленої засідки поцілили в БМП. У машині з Сергієм перебував його командир Олександр Попадинець. Солдати загинули миттєво, а ще одного, закарпатця Михайла Кулю, застрелили неподалік від підбитої машини. Бойові побратими загиблих захисників Вітчизни Андрій Б. та Назар Л., які брали участь у жалобній церемонії, сповнені рішучості відплатити вбивцям за смерть своїх товаришів...

Загиблих оборонців України від російських окупантів, за рішенням міської влади, поховали на військовому меморіалі міського Пагорбу Слави, поруч із могилами визволителів міста в роки Другої світової війни.

Василь ІЛЬНИЦЬКИЙ, Ужгород