І знову про новітню російську тоталітарну «блокадну» міфологію
Узагалі-то зустріч В.В.Путіна з ветеранами «великой отєчественной» 18 січня – це щось унікальне за рівнем цинізму. Наймолодшим ветеранам тієї війни, як неважко підрахувати, зараз близько 95 років. Ну, а «блокадникам» - понад 80 (це якщо вони були дітьми 1-2 років). Звозити на рандеву з дуче (ясна річ, добровільно-примусово) людей такого віку та – зважаючи на рівень російської медицини «для народних мас» - стану здоров’я – це справа підла. Втім, можливо, у цьому випадку (як і в багатьох подібних у нинішній РФ) для зустрічі з дуче зібрали «ряджених»?
Але повернімося до однієї з найважливіших історичних міфологем, на яких стоїть уся конструкція «великой отєчественной» - про «блокаду Ленінграда», про зумовлені нацистами страхітливі страждання та жертви мирних городян, яких «партія та уряд» прагнули всіх порятувати, проте блокада не давала змогу це зробити, вдалося зробити це тільки щодо частини.
Наскільки дієвою є ця міфологема, доводить її сприйняття та використання таким серйозним американським істориком, як Тімоті Снайдер. У передмові до книги «Криваві землі. Європа поміж Гітлером та Сталіним» він, зокрема, пише: «Наприкінці 1941 року власний скромний щоденник закінчила одинадцятирічна російська дівчинка з Ленінграда: «Залишилася тільки Таня». Адольф Гітлер зрадив Сталіна, її місто опинилося в німецькій облозі, а родина потрапила в реєстр 4 мільйонів радянських громадян, яких німці заморили голодом». Виникає закономірне запитання: звідки Снайдер узяв усі ці дані? Ясна річ, що не «зі стелі». Чи з якогось російського видання, чи від когось із «хороших росіян». Насправді все було не так, і дуже «не так».
Ось записи Тані Савичевої щодо смертей своїх рідних (мовою оригіналу):
«Женя умерла 28 дек в 12.00 час утра 1941 г.
Бабушка умерла 25 янв. 3 ч. дня 1942 г.
Лёка умер 17 марта в 5 час утра в 1942 г.
Дядя Вася умер в 13 апр 2 ч ночь 1942 г.
Дядя Лёша 10 мая в 4 ч дня 1942 г.
Мама в 13 мая в 7.30 час утра 1942 г.
Савичевы умерли
Умерли все
Осталась одна Таня».
Насправді залишилися живими її брат Михайло (був у партизанах) та сестра Ніна (евакуйована разом із підприємством), про долю яких тоді нічого не було відомо (до речі, Ніна Савичева дожила до 94 років). Але головне в іншому: лише двоє Савичевих померли під час найбільш голодних місяців, коли пайка ерзац-хліба становила 125 грамів для непрацюючих і 250 грамів – для працюючих. При цьому, за підрахунками Марка Солоніна на основі офіційних даних, зі щоденної норми витрати борошна могло випікатися втричі більше хліба для 2,5 мільйонів цивільного населення міста. А це б істотно знизило смертність. Куди щодня щезали сотні тонн призначеного для городян (не для армії!) борошна, невідомо. Хоча… Міський партайгеносе Жданов роз’ївся так, що довелося літаком з «великої землі» везти йому фахівця з лікувальної фізкультури. А Борис Стругацький, який дев’ятирічним хлопчиком пережив страшну зиму 1941/42 років, писав, що продавчиня у хлібному, яка відважувала пайки ерзац-хліба, була гладкою і рум’яною… Та в березні голоду в місті вже не було, тим більше у квітні та травні 1942-го. З 11 лютого пайок для робітників становив 500 грамів хліба, для службовців – 400 грамів, для дітей і непрацюючих – 300 грамів; з середині лютого населенню почали видавати м’ясо, натуральні жири, сухофрукти. З квітня робітники почали одержувати 800 грамів справжнього хліба на день, діти й непрацюючі – половину цього, зросли й норми видачі м’яса, цукру, жирів. Іншими словами, рідні Тані Савичевої, крім двох, померли не від голоду, а від його наслідків у силу фактичної відсутності охорони здоров’я містян. І не тільки тому. Старший брат її (Лёка) працював на заводі, нерідко по дві зміни підряд, хоч ледве стояв на ногах. А потім не прийшов на зміну, і через два дні на заводі дізналися, що він помер. Отакою була ціна життя робітника в очах дирекції заводу, головним був план (а можна було би вчасно перевести його на посилене харчування, дати вітаміни, зменшити навантаження – вже у лютому можливості для цього існували. Але… Зрозуміло, чого влада не дуже переймалася непрацюючими («иждивенцами»), Та вражає алогічність її ставлення до працівників військових заводів. Утім, і до солдатів на фронті у більшості випадків ставлення було таким самим.
Сама Таня Савичева була евакуйована з Ленінграда влітку 1942 року на «велику землю», врешті-решт вивезли до Шатковського району Горьківської області (нині Нижньогородської). Померла вона 1 липня 1944 року в Шатковській райлікарні від цілого комплексу хвороб, зокрема, енцефаліту.
А тепер згадаймо наведений вище фрагмент із книги Тімоті Снайдера. Все – все! – там не відповідає фактам, натомість корелюється з брежнєвсько-путінською тоталітарною міфологією. Бо ж насправді вбивцями сотень тисяч ленінградців були як Гітлер, так і Сталін (власне, і «колективний Гітлер», і «колективний Сталін»). Тому не «німці заморили голодом» (до речі, що означає цифра у 4 мільйони?), а Сталін і Гітлер спільно нищили ленінградців, проте більша провина на Сталіні – це були його підданці. Марк Солонін довів, що облога була неповною: з міста через Ладогу в навігацію осені 1941-го вивозилося обладнання військових заводів, вироблена у Ленінграді зброї та боєздатні війська. Натомість достатня кількість їжі (водою по Ладозі, а потім кригою по «дорозі життя») у 1941-му не завозилася. При цьому, на відміну від нинішніх російських серіалів, німецька авіація не заважала: у грудні зафіксовано було 59 літаковильотів, у січні, лютому та березні – нуль. Схоже, Сталін не дуже прагнув утримати місто та не дуже вірив у це, тому й «списав» цивільне населення, більш-менш годуючи тільки вояків. Лише коли стало ясно, що Вермахт видохся та відступив на ряді напрямків (у тому числі на Волхові), Кремль вирішив кинути ресурси на втримання Ленінграда, разом із тим «розвантаживши» його від зайвого населення. Проте робилося це дуже по-радянському, якщо не сказати по-дебільному.
Ось що писав своєму другові улітку 1942-го Аркадій Стругацький, якому тоді було 16 років і який через два десятиліття став усесвітньо знаним письменником: «Була ніч. Сяк-так завантажилися у вантажівку, яка повинна була відвезти нас на іншу сторону озера… Шофер, очевидно, був новачок, і не минуло й години, як він збився з дороги і машина провалилася в ополонку. Ми з переляку вискочили з кузова й опинилися по пояс у воді (а мороз був градусів 30)… Нарешті машина знову рушила, і ми, у хрустких від льоду одежах, знову влізли в кузов. Години через півтора нас доставили на ст. Жихарєве – перша заозерна станція… Тут, імовірно, впродовж усієї евакуації начальник евакопункту коїв величезний злочин – видавав кожному евакуйованому по буханці хліба і по казанку каші. Всі накинулися на їжу, і коли в той же день відправлявся ешелон на Вологду, ніхто не зміг піднятися. Почалася дизентерія. Сніг навколо бараків і нужників за одну ніч став червоним… У нашій теплушці або, вірніше, холодушці було чоловік 30. Хоча пічка була, але не було дров… Поїзд ішов до Вологди 8 днів… Їжі не видавали по 3-4 дні… До Вологди в нашому вагоні доїхало лише одинадцятеро… Отямився у шпиталі, коли мене роздягали. Якось смутно і без болю бачив, як з мене стягнули шкарпетки, а разом з шкарпетками шкіру і нігті на ногах. Потім заснув. На другий день мені повідомили про смерть батька. Звістку цю я прийняв глибоко байдуже і тільки через тиждень уперше заплакав, кусаючи подушку». Цю розповідь доповнив уже в 1990-ті молодший брат Аркадія, його співавтор Борис Стругацький: «У тій теплушці, в якій їхали батько й Аркадій, - померли всі, крім брата. Тому що це були евакуйовані з Ленінграда, яких спочатку переправили по дорозі життя, потім від пуза нагодували… Почався кривавий пронос… щось страшне… багато хто відразу вмирав. Потім живих посадили у крижаний вагон і – до Вологди без зупинки, без лікарської уваги… Ось так. Аркадій був, звісно, надзвичайно міцним молодим хлопцем – він вижив тоді один серед усіх».
Радянська статистика стверджує: з міста вивезли понад мільйон цивільних. Але скільки з них вижило? І хто убив тих, хто був у вагоні з Аркадієм Стругацьким, кого вже начебто евакуювали, – гітлерівська чи сталінська система? Ось у чім питання.
Сергій Грабовський
