Міф і трагедія
Нинішній скандал зі звільненням директора Державного архіву Російської Федерації Сергія Мироненка, котрий поплатився за публікацію документа, який викриває міф про 28 гвардійців-панфіловців, ще раз демонструє нам стан російського суспільства. Ніхто, крім невеликої групи фахівців, не обурився через ідіотизм та абсурдність того, що відбувається. Адже Мироненко лише факсимільно опублікував документ 1948 року — довідку-доповідь військової прокуратури про те, що ніяких 28 героїв не було, їх число вигадали радянські пропагандисти, а прізвища під це число назвав навмання командир роти, який невдовзі також загинув (п’ятеро ж зі списку потім виявилися живі).
Цей документ був широко відомий історикам після його публікації головним військовим прокурором Олександром Катусевим у «Военно-историческом журнале» ще 1990 року. Насправді того дня оборону тримали не 28 героїв, а цілий 1075-й стрілецький полк, який було розбито, втрати становили 1100 осіб зі 1500, зокрема 1000 — безповоротно. А 4-та роту, де політруком був Василь Клочков, було знищено майже повністю: з 120-140 осіб вціліло 25-30. При цьому полк підбив 5-6 танків противника, але затримати його просування не зміг і хаотично відступив. Міфічні ж 28 героїв знищили аж 18 ворожих танків і ворога не пропустили. Як завжди, легенда про подвиг знадобилася для того, щоб прикрити чергову поразку.
У Росії режисер Андрій Шальопа зняв проспонсорований Мінкультом фільм про 28 героїв-панфіловців, і там тиражується той самий міф. Не беруся судити, яким буде фільм — можливо, шедевром, а може — провалом. Все залежить від майстерності режисера, акторів, оператора. Адже і геніальний ейзенштейнівський «Броненосець Потьомкін» і «Жовтень» мають дуже мало спільного з історичною правдою. Художнє кіно, на відміну від документального, — це велика ілюзія, той самий міф, ось тільки не примітивний. А пафосна обіцянка творців фільму про панфіловців зняти на народні гроші «справжнє кіно про справжніх героїв великої країни» змушує підозрювати, що скоріше буде провал, ніж успіх.
Але те, що за цей проект нібито проголосувало в інтернеті 500 тисяч осіб, наводить на сумні роздуми. Російському народу й досі імпонує сталінська версія Великої Вітчизняної війни, з радянськими чудо-богатирями, що вбивають по десятку німців і перемогли вермахт виключно за рахунок кращого вміння воювати й моральної переваги. Ця пам’ять — серцевина туги за імперією, що зберігається й донині. Нічого спільного з реальною війною цей міф не має. Сталін вмів перемагати, тільки завалюючи ворога трупами, чим старанно займався від першого до останнього дня війни.
У Росії прийнято інкримінувати генералісимусу насамперед масові репресії — майже 700 тисяч розстріляних у роки Великого терору, ну, ще, в крайньому випадку, 6 млн. жертв голоду початку 1930-х років. Але при цьому забувають про понад 40 млн. радянських громадян (росіян, українців, білорусів, казахів, грузинів, євреїв, узбеків, татар, дагестанців, латишів, литовців, естонців, тувинців та інших), які загинули в роки Великої Вітчизняної. В їхній смерті, мовляв, Гітлер винен. Насправді Сталін винен у їхній смерті набагато більше за нацистського фюрера. Він не тільки став першим спільником Гітлера у розв’язуванні Другої світової війни, а й своєю стратегією завалювання трупами, спрямованою лише на утримання безмежної влади, а не на створення високопрофесійної армії, в якій, навпаки, вбачав загрозу собі, занапастив даремно десятки мільйонів солдатів і мирних жителів. Загибель у 1941-1945 роках не менше 40 млн. жителів СРСР, зокрема майже 27 млн. — у лавах Червоної Армії, — це найбільший злочин Сталіна перед усіма народами Радянського Союзу, і вже за одне це він заслуговує вічного прокляття.
Генерали були до пари Сталіну. Так, генерал-лейтенант Степан Калінін у своїй доповіді від 25 вересня 1941 року основну слабкість вермахту вбачав у страху перед великими втратами: «Основне, що визначає всі роди військ, особливо піхоту, — це острах втрат. Явище це різко виражене, воно змусило німецьке командування відступити від класичних форм ведення операції та бою». За іронією долі, у червні 1944 року його заарештували і дали 25 років зокрема за наступні твердження: «Говорячи про перемоги Червоної армії в ході війни, С.О. Калінін висловлював сумнів у правдоподібності повідомлень вітчизняної преси про втрати німців на радянсько-німецькому фронті. На його думку, «на кожного вбитого німця Червона армія втрачає 10 осіб, у цьому він сам переконався під час розгрому німців під Сталінградом». В кінці квітня 1944 року С.О. Калінін, проводячи нараду з офіцерським складом 144-го та 168-го полків 6-ї запасної стрілецької бригади, заявив: «Можливо, ми й переможемо Німеччину, але перемоги бувають різні».
Натомість Червона Армія успішно вигравала у вермахту соцзмагання за втратами, керуючись принципом: один радянський полк або навіть батальйон втрачав за день приблизно стільки ж, скільки німецька армія, яка йому протистояла — за відповідну декаду. Ось, наприклад, 9 листопада 1941 року 2-й ударний комуністичний полк, наступаючи у Невської Дубровки, втратив 1000 осіб з 1500 осіб особового складу. Вся 18-та німецька армія під Ленінградом з 1 до 10 листопада втратила тільки 818 осіб. А 9 квітня 1942 року в Керчі 3-й батальйон 12-ї стрілецької бригади втратив 600 осіб убитими та пораненими, тоді як дев’ять німецьких дивізій 11-ї армії з 1 до 10 квітня втратили лише 914 осіб. Під час боїв у Сталінграді 13-та гвардійська стрілецька дивізія з 14 до 22 грудня втратила, згідно ГБД «Мемориал», 1325 убитими та зниклими безвісти. Дві німецькі піхотні дивізії, що билися проти неї, 71-та й 295-та, тоді ж втратили тільки 399 убитими й зниклими безвісти, або в 3,3 рази менше. Однак проти них боролася не тільки 13-та дивізія, а й інші радянські війська, приблизно рівні трьом дивізіям. А в ГБД «Мемориал» не фіксувалося до 30% безповоротних втрат. Тож реальне співвідношення могло бути і 19:1.
Думаю, що одна з причин, чому в СРСР могла використовуватися стратегія завалювання трупами, — це різниця менталітетів із Заходом. Західного солдата можна переконати, що наполегливе бойове навчання підвищить шанси вижити в бою. А ось російського, так як і українського солдата в цьому переконати набагато важче. Він все одно буде намагатися ухилитися від занять, сподіваючись: «Либонь пронесе!». Чи нинішні українські добровольці думають і діють швидше по-західному? Цікаво було б дізнатися їхню думку...
