Полтавська битва
Уже на полтавському вокзалі я погоджуюся на якусь літературну авантюру. Олена вміє переконувати за три хвилини, поки до нас доїздить таксі. Потім мені показують готель і магазин, а наступного ранку в перебіжках між справами — позолоченого орла з вінком. Це монумент на честь перемоги російської армії Петра І над шведсько-українськими військами Карла XII у Полтавській битві далекого 1709 року.
— Кажуть, якщо під тим вінком пройде незаймана дівчина, вінок опуститься на неї. Але, зважаючи, що вінок досі на місці, із цим у Полтаві погано, — іронічно усміхається Олена.
Ще одне відоме місце — Біла альтанка. Якщо орел був споруджений до століття Полтавської битви, то альтанка, яка дуже нагадує підкову на підборах, до двохсотліття цієї ж битви. І коли я подумки шукаю який-небудь монумент, споруджений до трьохсотліття полтавської битви, натрапляю на музей-садибу Котляревського. Саме тут ще до спорудження першого монумента-орла і народився засновник нової української літератури Іван Петрович. І відкритий цей музей був знову ж таки до двохсотріччя, але цього разу це був ювілей з дня народження Івана Котляревського. Не знаю, чи щось би ставалося в Полтаві, якби не святкування круглих дат…
— Полтава — наче тиха заплава, — перериває мої міркування Олена. — Коли прийшли брати адміністрацію, переговірники зайшли до голови попередити про штурм. Натомість той просто пустив їх до зали обласної ради. На тому й мирно розійшлися. І на карті з’явився ще один прапорець — взяли Полтаву. Земляки зазвичай намагаються уникати гострих ситуацій.
А потім ми йдемо оранжевим листям у вечірній імлі, і Олена розказує, як «сєпари» вирішили зробити сходку в місті. Люди вийшли подивитися на тих, хто починає каламутити воду, але міліція наполегливо попросила «сєпарів» на зібрання не ходити. Ця полтавська битва скінчилася, навіть не почавшись.
І тут би я мала написати абзац із висновкам до цих полтавських епізодів, але висновки всі зроблені вже в самій Полтаві. Бо вже поряд стоїть пані із мідним волоссям.
— Я відпочивала в Павлограді, там є курорт. Це в Дніпропетровський області, знаєте? — Вона сідає біля мене. — І зловила себе на думці, що спостерігаю за шахтарями. Мені хотілося їх навіть помацати, повести пальцем. І соромно так стало. Цілий тиждень тільки їх і розглядала.
Як у зоопарку — думаю я.
— Як у зоопарку, — каже вона. — Тільки ви про це нікому не розказуйте. Хоча ні, розказуйте про це. Правильно кажете, що ми один одного погано знаємо. Нам треба більше спілкуватися.
