Цензура історії є неприпустимою
Отже, справа за позовом з приводу мемуарів першого очільника КДБ Івана Сєрова до вашого покірного слуги й до радіостанції «Эхо Москвы» радника директора «Росгвардии» і журналіста, а також колишнього депутата Держдуми Олександра Хінштейна, що використовувався в минулому для «зливу» у друк потрібної ФСБ інформації , нібито завершилася. Московський міський суд відхилив скаргу Хінштейна на рішення Пресненського районного суду, який відмовив йому в позові про захист честі й гідності.
Що ж, ще раз хочу подякувати адвокатам з «Команди 29» Дар’ї Сухих та Івану Павлову, а також адвокатам «Эха». Це їхня перемога. Ще одна перемога над цензурою. Адже позови про захист честі й гідності історичних осіб — один з найважливіших засобів цензури. Я взагалі вважаю, що подавати позови про захист честі й гідності варто лише тоді, коли ображеною виявляється жива людина, а не той, хто помер десятки або сотні років тому. У Сталіна, Гітлера або Івана Грозного теж можуть знайтися родичі, здатні подати відповідний позов.
У Росії зберігається дуже сильна цензура історії та історичного знання. Особливо це стосується історії XX століття. Держава прагне підпорядкувати історичну науку та науково-популярну історичну літературу миттєвим інтересам політичної пропаганди, проводячи історичну політику, спрямовану на прославлення авторитарних, імперських та антидемократичних традицій у російській та всесвітній історії.
З жалем доводиться констатувати, що суспільство дедалі поблажливіше ставиться до цензури історичного знання. Багато росіян переконані в тому, що деякі сюжети вітчизняної історії має бути цензуровано, і що в цьому немає нічого поганого. Переконати їх у зворотному зможе лише поява дійсно якісних історичних робіт, що висвітлюють гострі й раніше заборонені теми й доступні для масової аудиторії. Іншого шляху немає.
Архіви з новітньої історії Росії XX століття багато в чому залишаються недоступними для істориків, особливо незалежних. Для обмеження доступу до архівів використовуються як відомчі інструкції, так і розширене тлумачення законодавства про державну таємницю і про захист персональних даних. Останнє невиправдано застосовують до документів, що мають явне суспільне значення і стосуються, зокрема, політичних репресій.
Дослідження академічних інститутів просякнуті імперським духом. З’являється дедалі більше історичної белетристики, де виправдовується Сталін та його злочини. Головним виправданням для Сталіна нині слугує перемога у Великій Вітчизняній війні, яка нині стараннями державної пропаганди перетворилася на головну подію всієї більш ніж 1000-річної російської історії. При цьому забуттю піддається і роль радянського диктатора у розв’язанні Другої світової війни, якої б не було, якби не було змови й тимчасового союзу Сталіна з Гітлером. Тим історикам, які намагаються вказувати на агресивний характер радянської зовнішньої політики напередодні й у період Другої світової війни, на радянську агресію проти Фінляндії, агресію проти Польщі, окупацію країн Балтії та Бессарабії, а також на інші факти, які не в кращому світлі малюють Радянський Союз і Червону Армію, погрожують судовим переслідуванням. Це також є формою цензури. Щобільше, намальована російськими пропагандистами картина Другої світової і Великої Вітчизняної використовується для виправдання сучасної зовнішньої політики Росії. І при цьому забувають про страшну ціну перемоги — понад 40 мільйонів загиблих у війні радянських громадян. Велика Вітчизняна війна подається державними ЗМІ та «державними» істориками насамперед як зразок героїзму, а не як найбільша трагедія всіх народів СРСР.
Практично з робіт істориків виганяється критика ролі Російської держави, особливо стосовно зовнішньополітичних сюжетів, причому не тільки щодо XX століття, але й щодо більш ранніх історичних епох. Під фактичною забороною перебуває вживання термінів «колоніальний» та «колоніалістський» для характеристики політики царської Росії, так само як і критика радянської національної політики, а всі завоювання Російської імперії трактуються як її «природне розширення» й «добровільне приєднання» до неї тих чи інших народів . Читачам підноситься «парадна» історія держави Російської, в якій придушення людини державною машиною, її повне підпорядкування потребам держави виглядає цілком природним і позитивним процесом. Істориків дедалі частіше примушують до самоцензури, особливо при висвітленні гострих періодів російської історії.
Майже вся історична періодика в Росії видається або державними структурами, або комерційними структурами, тісно пов’язаними з державою. Вона перетворилася на засіб пропаганди державної історичної науки. На її сторінки не допускаються історики з альтернативним поглядом. Так само в умовах нинішньої гострої кризи російського книговидання наукові історичні праці можуть здійснюватися й видаватися лише за допомогою грантів, які в російських умовах залишаються долею держави, оскільки іноземні та російські приватні спонсори історичної науки в нинішніх політичних умовах у Росії працювати не можуть. Також дедалі більше історичних видань здійснюється на державні субсидії і за участю таких патронованих державою організацій як Російське історичне товариство та Військово-історичне товариство, через які розподіляються державні кошти, що виділяються на історичні проекти. Держава негласно здійснює цензуру видавництв, які видають літературу з історії. Це робиться через книготорговельну мережу, коли книгарням наполегливо рекомендується не брати історичну літературу тієї чи іншої ідеологічної спрямованості. Наочний приклад — книжка Олександра Гогуна про УПА, яку успішно «зачистили» в Росії.
Наявність цензури веде до втрати виховної ролі історії як науки, що допомагає робити моральні-етичні висновки з подій минулого. Все зводиться до примітивного сприйняття «імперського патріотизму» й звеличення ролі Російської держави в історії, на шкоду чому приноситься і критика історичних джерел, і вірність твердо встановленим історичним фактам.
Громадяни Росії позбавляються записаного в Конституції права на вільне отримання інформації, зокрема історичної, на знайомство з альтернативними поглядами. Ліберальні й демократичні ідеї дискредитуються державною пропагандою, зокрема й на історичному матеріалі. Вони представляються чужими менталітету російського народу й такими, що завдають шкоди Російській державі. Будь-яку подібність до національної самокритики з російської історіографії вигнано. Історики, що поділяють ліберальні та демократичні цінності, мають лише дуже обмежені можливості видавати свої праці.
Якщо нинішня ситуація збережеться ще досить довго, росіяни перетворяться на забутливу націю. У них у головах історична пам’ять буде замінена яскравим розфарбованим лубком. А люди з такою картиною вітчизняної та всесвітньої історії — це легка здобич для кремлівської пропаганди вже стосовно сучасності.
