Василькова війна
Часом трапляється щось таке, що змінює тебе назавжди, робить діру у свідомості, крізь яку вічно тектиме кров. У дитинстві через моє село часто проїжджали танки, а над хатами пролітали військові гвинтокрили. Старші люди дуже переживали, що буде «война». Нам просто було цікаво, а потім ми просто звикли. Але випадково почута фраза, коли проїжджала вантажівка з брудними худими телятами: «Везуть на бойню», змінила мене назавжди. Але не змінила світ. Між ним і мною завжди існуватиме розколина.
Був собі у гірському селі хлопчик десятиліток Василько. Влітку 44-го німці відступали. Сестри ховали єдину корову в лісі, щоб не забрали, а Василько носив звідти молоко. Якось його підстрелили німці. Поранили в руку. Хлопчика підібрали повстанці, завели у шатро, вийняли кулю і перев’язали. Їм сподобалося, як він мужньо тримався, і вони спитали:
- Хочеш нам допомагати?
- Хочу.
Так Василько став зв’язковим УПА. Я спитала, чому до цього залучали дітей. Він відповів, що не було вже кого. Дорослих повбивали, спершу німці, потім енкаведисти. У селі було кілька хлопців-зв’язкових, кожен відповідав за певну ділянку. Повідомляв про пересування ворога, передавав усно інформацію про зрадників. Жити доводилося в умовах страшного терору. Брат доносив на брата, майор-садист тероризував рідних повстанців, щодня лилася кров. Але не це змінило Василька.
Якось його спіймали, коли він збирався покласти папірець під камінь біля потоку. Били, лякали, але хлопець не зізнався. Інші діти також. Дорослі могли зламатись, хоча таке траплялось рідко. Діти – ніколи, бо діти відчувають сором. Пістолет, приставлений до скроні, вони сприймають як гру. Дітям здається, що смерті не існує, хоча її повно довкола. Після затримання повстанці усунули Василька на якийсь час від обов’язків, щоб перевірити, чи той не обмовився. А потім він повернувся знову. Він був замалий, щоб воювати зі зброєю, але без таких як він повстанці не протримались би до кінця 50-х.
Вони всі загинули. Підривались гранатами в криївці, були застрелені в бою. Ніхто не здався. Але не це змінило Василькову долю.
Наприкінці цієї відчайдушної війни проти сталінського режиму, Василько та ще один хлопець Ілько, який теж нікого не видав, зустрілися з двома останніми бійцями УПА. Ті відходили на з’єднання десь під Станіславів і теж десь там склали голови. Один з них сказав:
- Хлопці, я вас прошу про одне. Коли в нас буде незалежна Україна, згадайте і про нас.
Старий вже чоловік плаче. Я розумію, що саме це його змінило. Не бруд і кров війни, а надія, що незалежна Україна буде. У 80-х роках Василь ходив по церквах, випрохуючи кошти на меморіальні пам’ятники борцям за Україну, зібрав великий архів. Його життя могло би когось іншого увігнати у депресію. Хлопця не приймали у школу. Через кілька років мій тато, директор школи, видав йому атестат, хоч дуже ризикував. У 18 років Василь втік від арешту на Урал, десятиліттями чекав, що по нього прийдуть. Його війна триває й досі, тепер це війна проти байдужості і бюрократа і цю розколину не може подолати навіть теперішня війна. Все повторюється: зрадники, герої, колаборанти, німа голодна худобина, яку везуть у ситі міста на бойню.
