Чорні діри, дешево
За телевізійним розважальним репертуаром інколи дуже корисно спостерігати.
Мені це задоволення випало мимоволі. В кафе, де я недавно засидівся, перед тим, як телевізор притишили на моє прохання, довелося кільканадцять хвилин дивитися те, що можна назвати, скажімо, пострадянською попсою; однак інколи вклинювалася й західна естрада.
Головна відмінність: значна частина західного музичного відео, якщо брати візуальний ряд, — про певний триб життя. Про жіночу незалежність, наприклад. Або про звільнення від щоденної рутини. Про те, як класно влаштувати свято з танцями просто на вулиці чи у вагоні метро. Купити квітів мамі після цих танців. Об’їхати планету на велосипеді. Вдягтися в химерні костюми, загримуватися в чудовиськ і прокотитися містом на скейтборді. Просто бути особливим.
Одне слово, в західному поп-відео схильні святкувати розмаїття життя чи мистецтво, чи свободу — що, за великим рахунком, одне й те саме. Не кажучи вже про те, що часто ці відео пронизані гумором, і навіть якщо пісня дурнувата, можна посміятися з сюжету короткометражного фільму, що її ілюструє. Недарма стільки успішних режисерів у тій же Америці виросли з кліпмейкерства та реклами.
Не так з пострадянською розвагою. Вживаю саме цей прикметник, бо в шоу-бізнесі північно-східного сусіда так чи інакше задіяні легіони виконавиць і виконавців з усього колишнього СРСР, не виключаючи Україну.
Перше, що спадає на думку: по формі пострадянська телепопса — відхідний бак великого комерційного кіно. І це той випадок, коли форма визначає зміст.
Чим погане наслідування відрізняється від оригіналу? Смисловою девальвацією. Шматки кінематографічних історій, опиняючись у телевізійному сміттєзбірнику, знецінюються змістовно. Лишається набір банальностей на рівні дешевого порно. Парочка в ліфті, перезріла студентка в авдиторії пожирає очима професора, мокра дівчина. Я тебе хочу. Ти хочеш мене. Ти не хочеш мене. Пєчалька... При тому, хоча й знімають усе це добро інколи навіть у Лондоні, вгачують туди купу грошей — воно не є еротичним ані на секунду. Середній кліп японської жіночої групи набагато сексуальніший, ніж вимучені чари «ВІА Гри» чи чогось подібного, який би бюджет туди не кинули. Штамповані дівчата, штамповані чоловіки, практично кожний сюжет — пригоди рухомих ляльок.
В культурі — байдуже, масова вона чи елітарна — нічого не робиться просто так. Відсутність знаку — теж знак. Порожнеча попси — теж ідеологія. Дзвінка порожнеча, за якою — одноманітна канонада того, воістину інакшого світу, котрий вклоняється аж ніяк не Еросу і навіть не золоту.
У Юрія Шевчука є пісня «Попса» з рефреном «розовая пасть голодного пса». Гарний образ, але занадто соковитий. Просто чорна діра. Висип чорних дір, розвіяний по ефіру. Убогих, задрипаних чорних дір, що поглинають час і гроші, а натомість випромінюють — смерть.
