Давно забуте відчуття
Минулого тижня завершився довгоочікуваний пітчинг Держкіна.
Це був перший із серії запланованих на літо конкурсів на здобуття державного фінансування, проведений уже при новому керівництві нашої кіноіндустрії. Офіційна назва — Тринадцятий конкурсний відбір кінопроєктів за напрямами «Ігрові повнометражні фільми-дебюти (національні та спільне виробництво)» та «Ігрові короткометражні фільми-дебюти (національні та спільне виробництво)».
До другого етапу відбору Рада з питань підтримки кінематографії допустила 30 заявок.
Чотири дні в одному з київських кінотеатрів на Лівому березі Дніпра проходили виступи продюсерів і режисерів перед експертами. Результати стануть відомі на наступному тижні, а поки що поділюся суто суб’єктивними враженнями від того, як усе відбувалося.
Почалося з технічного конфузу. Кожний пітчінг, як відомо, обов’язково супроводжується трансляцією в Інтернеті на youtube-каналі Держкіна. Отже, вийшли учасники конкурсу, представили проєкт. Ще проєкт — і раптом виявилося, що ніякої трансляції нема. Пітчінг затримали на 2 (!) години, впродовж яких намагалися налагодити трансляцію. Так і не налагодили. Кінець кінцем хтось із присутніх увімкнув Фейсбук-трансляцію з особистого телефона. Сказати, що її якість лишає бажати кращого — це нічого не сказати. А запитання — чи вибачилися організатори перед учасниками пітчингу — є суто риторичним. Нещасливцям, з яких починалися розгляди, довелося повторювати презентації під окрики швидше згортатися.
Друге — мова. Шановних експертів і експерток заскочила якась російськомовна пошесть. В мене ще одне риторичне питання: з яких пір Держкіно стало приватною структурою? Експерт(к)и на час пітчингу представляють українську державу і мають дотримуватися її законів. У тому числі закону про мову. Чи при новому керівництві закон не писаний?
І третє, найприкріше: лишилося стійке враження, що все вирішено заздалегідь — суджу по цілковитій мовчанці залу на переважній більшості презентацій після традиційної репліки ведучого «Чи будуть питання?»
Зрозуміло, що тих жалюгідних крихт, що лишилися після безпардонного і необгрунтованого урізання бюджету на кінематографію, навряд чи вистачить навіть на повноцінну підтримку дебютів — а попереду ще пітчинги по національному ігровому кіну, по анімації, серіалах, документалістиці. Але мене не полишає стійке відчуття, що такого рівня безладу й безвідповідальності наша кіноіндустрія давно не бачила.
Починаючи з заяв і вчинків голови Держкіна Марини Кудерчук, яка, здається, досі не зрозуміла, на яку посаду потрапила — і кінчаючи тим, що досі не виплачені гроші режисер(к)ам і продюсер(к)ам, які, повіривши гарантіям держави, по маківку залізли в борги, аби завершити зйомки — а тепер опинилися під загрозою банкрутства й судового переслідування.
Некомпетентність влади дає конкретні й рясні плоди, в тому числі там, де ще вчора було все якщо не ідеально, то принаймні несоромно.
Для нашого кіна знову настали геть несолодкі часи.
Сподіватимемося, що й триватимуть вони недовго.
