Кінематограф божевільного року
2014-й закінчується. Важко повірити, але так воно і є
Про революцію, війну та багато інших речей ще напишуть. Я ж спробую скласти список досягнень українського кіно.
Перше й головне — загальний підйом. Мабуть, цифри можуть здатися смішними, а якість фільмів не завжди задовільною, але в нас таке вперше: за рік вийшло більш ніж 20 картин, причому у всіх жанрах, була навіть повнометражна анімація («Бабай»).
А ось і про якість:
— «Плем’я» (режисер Мирослав Слабошпицький);
— «Майдан» (документальний, Сергій Лозниця);
— «Усе палає» (документальний, Олександр Течинський, Олексій Солодунов і Дмитро Стойков).
«День» про них уже розповідав, тому лише нагадаю, що тут той довгоочікуваний випадок, коли це — не «домашні радості», а фільми, зрозумілі для глядача незалежно від країни показу — бо звертаються до залу універсальною мовою потужних візуальних образів. Звідси й міжнародний успіх: «Плем’я», здається, завоювало всі призи, які тільки було можливо аж до Єврооскара; «Майдан» став однією з сенсацій останніх Канн; «Усе палає» отримав нагороду з формулюванням «Видатний східноєвропейський фільм» на фестивалі документального кіно в Лейпцигу DOK Leipzig.
Відповідно, якщо говорити про Людину року в мистецтві, то нею має стати документаліст. Саме документалісти виступили літописцями революції. У першу чергу це, звісно, прославлена група «Вавилон 13». Однак десятки менш відомих професіоналів та аматорів, інколи ризикуючи життям, так само фільмували те, що відбувається на вулицях охоплених повстаннями міст. Справа не обмежилася Майданом — почалася війна на сході. Цей вибух документалістики відрадний ще й тим, що додав енергії всьому нашому кіно загалом, привівши туди свіжі сили й нових людей. Наслідок — поява тих-таки «Майдану» і «Все палає».
Комерційна сенсація — «Поводир» Олеся Саніна. Вперше рекламну кампанію українського фільму проведено настільки грамотно й влучно, аж до аншлагів у кінотеатрах наприкінці першого тижня показів. Прибутку «Поводир» не приніс (за нинішнього стану кіновиробництва в Україні це взагалі неможливо) і мистецькою вершиною не став, але цей рекламно-прокатний успіх є для нашої кіноіндустрії цінним досвідом, бо створює реальний прецедент лідерства вітчизняної продукції — отже, є надія, що в майбутньому так само добре рекламуватимуть цікавіші роботи.
Скандал року пов’язаний з вищеназваними «Племенем» і «Поводирем»: це, звісно, висунення стрічки від України на здобуття «Оскару». Цілком рутинна у попередні роки ця процедура набула в прямому сенсі доленосного значення через наявність у нас фільму, що мав стовідсоткові шанси на потрапляння у номінаційний список Американської кіноакадемії і з дуже великою ймовірністю міг отримати статуетку в категорії «Кращий фільм іноземною мовою». Однак вітчизняний оскарівський комітет учинив як завжди, розсудивши не за мистецькими, а за політичними параметрами, і відправив на конкурс апріорі непрохідного «Поводиря». Кіногромадськість, однак, образу не проковтнула. Стався серйозний розкол, утворилися ворогуючі табори, частина членів комітету подала у відставку. Чому цей скандал у списку досягнень? Тому, що така колотнеча — це ознака повноцінного життя у галузі, бо нарешті є кому і через що сваритися. Це той варіант сварки, який лише на користь, бо прояснює й очищує — хай навіть через розмежування.
Кожний може скласти свій список уподобань. Але підсумок, думаю, один: цей рік став для нашого кіно найкращим за всі роки Незалежності.
Сподіватимемося, наступний буде не гіршим.
