Краса
Суботні заворушення на Банковій жваво обговорюються – аж до окремого засідання в парламенті (хоча про що там засідати, не дуже зрозуміло).
Я теж хочу висловитися, але радше з культурного погляду. Що, на мою думку, не менш важливо.
Будь-яка архітектурна споруда з часом накопичує величезний об’єм значень, нарощує певну й помітну ауру. Ось є будівля на Банковій, 11. Важкотіло урочиста і в цій урочистості вульгарна. Для України вона уособлює владу – просто раніше в ній знаходилася окупаційна радянська адміністрація, а тепер – адміністрація президента. Всякий, хто опиняється там як перша особа держави, приречений на злу долю. В певному сенсі це місце прокляте; той таки Ющенко казав, що йому там перебувати некомфортно та навіть намагався кудись перенести Адміністрацію; звісно, нічого не вийшло. Але повернемось у сьогодення.
Як відомо, фасад Адміністрації здебільшого був розписаний графіті. Також постраждали дві шиби на вхідних дверях та закіптюжилася металева табличка з написом “Президент України”. Написи наносилися не тільки на стіни, а й на бруківку й на масивні гранітні кулі біля входу; подекуди фарбу просто розливали.
Той чи та, хто пише гасло на стіні, - привласнює її поверхню, підпорядковує своїм інтенціям та ідеям. На цьому акті культурної експропріації ґрунтується, зокрема, феномен стріт-арту.
Але що відбувається, коли стіну захоплює велика протестуюча група, причому відкрито? Це вже не зовсім стріт-арт – жанр індивідуалістичний і партизанський. Тут інше.
Свого часу відомий радянсько-російський художник-концептуаліст Іллю Кабаков (він, до речі, родом з Дніпра) запропонував поняття «тотальна інсталяція». Воно означає цілісний твір, який не можна зрозуміти зі сторони - для повного розуміння потрібно увійти всередину і обжитися там.
Зрозуміло, звідки росте подібна термінологія. Кабаков надихався побутовим пеклом радянської комуналки - місця, котре за визначенням позбавляло людину її особистого простору. Ба більше, Кабаков, можливо, і не усвідомлюючи, спирався загалом на непрозорість і всевладдя радянської тиранії. На кожному кроці – таємниці, залаштункові ігри, переважання незрозумілих, але могутніх сил над окремим життям. По суті, всі радянські установи й заклади, незалежно від призначення, – від вокзального сортиру до Центрального Комітету – і являли собою такі тотальні/тоталітарні інсталяції, зрозуміти істинну суть яких можна було тільки опинившись усередині – часто не за власною волею.
Саме таким об’єктом по сьогодні лишалася АП.
Коли розлючені протестувальники дісталися до ненависного будинку, вони не стали його трощити й палити. Розписавши всі доступні поверхні словами обурення й неповаги, вони перехопили цей простір у влади. Бо коли монументальна дошка “Президент України” починає скидатися на решітку для барбекю, а під назвою найголовнішої посади пишніє коротке “лох” – це не просто образа можновладців, це десакралізація. Ми знаємо про вас, лохів і чортів, навіть не переступаючи ваш поріг. Ми роз’їдаємо вашу непробивну оболонку своїми смислами, ми розгортаємо вашу односторонню трансляцію, ми руйнуємо вашу нелюдську естетику танцем барв і шрифтів.
Інакше кажучи, в суботу колективний автор зі спреями в руках за лічені хвилини спорудив вражаючу анти-тотальну інсталяцію. До творення якої може долучитися будь-хто і яка розносить кафкіанський таємний абсурд влади вщент.
Зеленський, щойно обійнявши посаду, намірявся передати приміщення АП Національному художньому музею. Вулиця зрештою взяла справу в свої руки. І трансформувала Банкову, 11 на велетенський арт-об’єкт. Дбайлива консервація створеного допомогла би нарешті виконати хоч одну обіцянку.
А втім, графіті кинулися змивати вже в понеділок. Даремні зусилля. Можна змити що завгодно. Але шедевр лишиться шедевром.
Ще ніколи ця будівля не була настільки прекрасною.
