Ласкаво просимо
«Ласкаво просимо до Чечні» - документальний фільм американського режисера Девіда Франса про переслідування гомосексуальних людей в Чечні, що вийшов на телеканалі HBO. На фестивалі незалежного кіна «Санденс» у 2020 картина отримала спеціальний приз журі за монтаж, а на Берлінале - приз глядацьких симпатій. Але «Ласкаво просимо до Чечні» варта уваги не тільки через нагороди.
Ім’я Девіда Франса знайоме київській кіноспільноті: він приїздив у грудні 2013 в охоплений революцією Київ, аби представити свій дебютний фільм «Як пережити чуму». До речі, оператор «Ласкаво просимо до Чечні» Аскольд Куров є автором хроніки «Процес. Російська держава проти Олега Сенцова».
Все почалося випадково: наприкінці 2017 в Чечні під час поліцейського рейду заарештували драґ-ділера, який виявився ґеєм. Взявши його контакти в телефоні, почали полювання на ЛГБТ по всій республіці. Ніякого суду та слідства. Людей просто забирали, катували й убивали.
Коментатори фільму - Давид Істеєв (координатор програми “Екстрена допомога Російської ЛГБТ-мережі”) і Ольга Баранова (співробітниця Московського ком'юніті-центру), які вивозять людей до тимчасових притулків у Москві й організовують подальший виїзд до Європи чи Канади. Спочатку показуються загальні механізми евакуації, а потім - історії конкретних людей.
Оповідь фокусується в основному на лесбіянці «Ані», дочці чеченського чиновника, яку власний дядько намагався змусити до сексу в обмін на збереження її секрету, та на ґеєві «Гриші», якого катували в одній з кадировських в’язниць. «Аню» вивозять з Чечні, після чого їй доводиться кілька місяців чекати візу на конспіративній квартирі. Зрештою вона не витримує ізоляції та втікає; з тих пір активісти нічого не знають про її долю. «Гриша» з партнером і родиною їде з Росії, а потім стає першим, хто відкрито заявляє про те, що став жертвою тортур у Чечні через свою гомосексуальність. Також коротко описується історія чеченського співака Зелімхана Бакаєва, що зник у 2017 за нез'ясованих обставин.
Найбільш моторошні моменти тут, звісно – це реальні відео розправ над ґеями та лесбійками. Побиття, катування, зґвалтування (звісно, ті, хто ґвалтує, аж ніяк себе не відносять до “секс-меншин”) і вбивства. Тому недивно, що у фільмі вперше в документальному кіні використана технологія заміни обличь героїв на обличчя акторів з міркувань безпеки. Але цю необхідність Франс перетворює на ефектний прийом: під час прес-конференції, коли “Гриша” заявляє про себе, комп’ютеризована маска спадає з його обличчя. І ми бачимо героя в прямому сенсі слова, неймовірно хоробру й гідну людину – Максима Лапунова – який не побоявся вже з еміграції повернутися до Москви та подати в суд на горлорізів Кадирова.
При всій прямолінійності ця картина спонукає до багатьох роздумів. І про справжню мужність; і про силу кохання; і про те, як величезна держава-член ООН може жити в ХХІ столітті за середньовічними звичаями.
У нас такого варварства вже бути не може; але варварів усе ще не бракує. В мене для них окрема новина: сьогоднішня Чечня - це місце саме для вас. Там вас зрозуміють і підтримають. Там у вас знайдеться багато однодумців. А якщо пощастить, то вас навіть візьмуть у двір самого Рамзана Сонцесяйного.
На правах улюблених лягавих.
Ласкаво просимо.
