«Од війни ліків немає…»
Це рядок із передсмертного щоденникового запису ОЛЕСЯ ГОНЧАРА (3.04. 1918 - 14.07. 1995). Так, сьогодні День народження письменника, чий слід у нашій літературі видається мені непроминущим. Не всі так думають, знаю. Сперечатись безглуздо - історія усе і всіх розставить по своїх місцях…
Олесь Гончар народився в лиху воєнну годину і помирав, із жахом спозираючи привиди кривавої імперії, що поставала знову. У Чечні, скажімо, де вже реєструвались «звірства грачовсько-єльцинських бандитів… Як викидали з вертольотів чеченських дітей. Як п’яна солдатня гвалтувала дівчаток на очах матерів. Як із дитини виймали ще живе серце і, підкинувши його в повітрі, стріляли по ньому, мов по мішені».
Й усі ці звірства, які так нагадують недавні Бучу, Ірпінь, Маріуполь, не зупинили візит до Москви тодішнього американського президента США Білла Клінтона. Поїхав «у гості до тих, до катів, що своїми звірствами перевершили навіть гітлерівських садистів. Де ми живемо? Що робиться з людьми? Адже московська армія на Кавказі - це вже не армія, це зборисько душогубів, оскаженілих, ніким не контрольованих, патологічних убивць, вампірів» (Щоденники, 10.05. 1995).
Те, чого тоді по-справжньому не захотів побачити ніхто. Захід перебував ще у замилуванні від Горбачовської перестройки і «демократа» Єльцина, «друга Боріса». Якби не ота хмільна замилуваність - не бути б нині тому, що відбувається, уже в Україні. Пізно схаменулись… Хоча краще, ніж ніколи - могло й таке статися.
Сам письменник пройшов усі пекельні кола війни. З концтаборами включно. Військовополонений Гончар перебував у концентраційному таборі «Холодна гора» у Харкові, у приміщенні в’язниці, де загинули тисячі людей (про це він оповів у романі «Циклон»). Вижив дивом якимось. Останки загиблих в’язнів концтабору скидали в урвище неподалік і закопували.
Що характерно - у повоєнні роки сліди масових поховань знищили, на тому місці почали будувати стадіон. Не добудували… Щось схоже відбулося, як відомо, з Бабиним яром. Радянська тоталітарна система покривала не тільки власні гріхи, а й «сестринські». Пам’ять про пекельні злочини ретельно стиралась… І в цьому основна причина нових кривавиць імперії - у Чечні, в Україні… Про це думав, у передсмертні свої дні і тижні Олесь Гончар.
«Крім усього, почали вимордовувати ноги, особливо вночі, навіть під час крапельниці. Лікарі не можуть з’ясувати причин, встановити діагноз. А я знаю, вже бачу, стоїмо по груди в траншеях… Бо ні хвороби, ні простуди, ні сталь не брали нас тоді… Бо ні хвороби, ні простуди, ні сталь не брали нас тоді… А зараз усе озивається. Бо то була молодість, через 50 років нагадує, буде озиватися ночами. Від війни ліків нема! Немає ліків від війни… (Щоденники, 6.07. 1995, т.3, с. 577).
І від смерті – теж їх немає. І не було ніколи. Під час війни не тільки ліки рятують. А й невидимі сили містичного висліду. «Іноді й мені,- записував Гончар у Щоденнику,- допомагало небо. І на фронті, й пізніше…».
На Полтавщині, в селі Улинівка, де бував, ще замолоду, письменник, мені трохи пояснили сутність захисних магій. Під час народин прикладали рушник - вишиваний, добрим захисним духом просотаний - до лона материнського, аби нечиста сила не поробила нічого дитинці, яка постає на світі Божому. Нині так рушник не прикладають, і дітки беззахисні… Матінка Олеся Гончара прикладала, і хоч себе не вберегла (рано, дуже рано полишила земне життя), а синочка на всеньке життя під оберіг поставила. Скільки усього пройшов – і голодування, і війну… Скільки разів смерть по нього приходила, а не змогла переступити ту межу, той рушник…
Не скрізь, не скрізь нечиста сила має спромогу зламати людське життя! Олесь Гончар знав ту силу, знав про неї. Від бабуні, яка забрала його до себе після смерті матері малого Сашка. Мати Сашкова знала, і її мати так само. Можете вірити мені, не вірити, а воно так є. Інакше б не сталося, інакше б не було на світі Сашка Біличенка, який потім прийняв материне прізвище, Гончар, і ймення Олесь. Містична сила берегла його, і слово його повнила енергією.
І нині, і нині українці протистоять нечистій силі. Українське Слово - воно, як завжди, є першим. Підсилене засобами інших мистецтв. Гончареве слово лишається в арсеналі нації…
