Змертвіння душ - як це відбувається?
У 1956 році швейцарець Фрідріх Дюрренмат написав п’єсу «Візит старої дами». Ставили її незчисленну кількість разів, в Україні так само, у Києві, в театрі імені Івана Франка, так само. І от, знову франківці, режисура Давида Петросяна, переклад українською - Віль Гримич).
Вистава називається просто: «Візит». У якомусь сенсі гоголівський сюжет. Гоголь любив оповідати про візити… Ті самі, що виявляють-проявляють в гостеві, в гостях містичні профілі. А головне - радикально-містичних перетворень зазнає те людське середовище, куди потрапляє гість, візитер.
Оповідка чи анекдот: у Дюрренмата в містечко приїздить з такою собі ревізією людина і все йде шкереберть. Настільки, що й сама візитерка (у цій ролі Наталя Сумська) перетворюється на скульптурний монументик - чи не з чистого золота. У фіналі той монументик розламують на шматки і розносять… Ну, чомусь пригадався пам’ятник Леніну у центрі Києва: лупнули його, упав і розлетівся на сувеніри.
Хоча це вже версія Петросяна, у Дюрренмата «на золото», кажучи умовно, перетворюється дотепер бідне місто. Накачане-підкачане грішми візитерки (мільярд, ніяк не менше), грішми, які мільярдною кількістю «молотів» розбили гуманістичний ціннісний п’єдестал європейського життя. Зате відтепер усі в шоколаді і златі. А цінності, а принципи - хай про них гарикають жалюгідні інтелектуали-очкарики. Жити по-людськи, у побутовому вимірі, а інші тут не легалізуються, - ось основна цінність.
На перший погляд не зрозуміло - навіщо сьогодні переповідати, хай і в новій сценічній версії, історію, колись запропоновану швейцарцем? Історія середини минулого століття, коли Європа і європейці очухались після жахів Другої світової і повертались до нормального життя. Кіно, до речі, тоді відреагувало. Італійське у першу чергу. Котре від прямих спостережень драм соціуму в Неореалізмі перейшло до вивчення тонких матерій душі, яку поставили на споживацький конвейєр, у фільмах Федеріко Фелліні та Мікельанджело Антоніоні…
Вистава франківців так само про тонкі матерії. По-перше, йдеться не тільки про середину минулого сторіччя, а й про наші українські - починаючи від 1990-тих. Досі так по-справжньому не осмислені. Що трапилось тоді? «Скажитє,- вєщал прем’єр-міністр Леонід Кучма у парламенті 92-го року,- што вам построїть? Я построю…». Народ безмолствовал.
Х-ха, тоді Кучма сам построіл, по своєму разумєнію. І разумєнію вчорашніх зеків, що з’єдналися в одну колону з учорашніми комсомольскими апаратчиками. Систему, вибудувану на великих числах. «Ми ж не країна дрібних лавочників», у нас ходитимуть мільярди. Пацани об’єднались навколо тих мільярдів, прибравши до рук усе імущество - двіжимоє і таке, що стоїть непорушно. У підсумку досі маємо корупційну систему, де поважна пацанва поважно тирить ті самі мільярди. Навіть війна не може того змінити.
Народ безмолствовал - в очікуванні того, що з мільярдів і мільярдерів посиплеться й на них. Відтак пішли далі. Були демократичні інституції - і їх не стало. Або їх перетворили на таких собі ліліпутів. Патаму што, за відомим афоризмом Януковича, «мєшают работать!». Ох, як же вони мєшают. І дотепер так - тож роблять вигляд, що нічого, окрім владних інституцій, не існує в нашій Україні. Точніше, в їхній.
Словом, історія про те, як уже не в якийсь городішко заштатний, на ймення Гюллен, в саму Україну (ну, так це мені прочиталося) в’їжджає дама - з візитом. Дама та, Клара Цаханасян, у виконанні Наталі Сумської, аж світиться красою, за якою стоять пристрасті, вартість яких - ті самі мільярди. З пристрастей усе й почалося колись - 17-літню Клару спокусив Альфред Ілла (Олексій Богданович у цій ролі точно окреслює шлях від безтурботного літнього шарамиги, алкаша до страстотерпця, який смиренно йде на плаху - за свої і не свої гріхи). Спокусив, зробив дитиику, а потому злиняв, та ще й по-підлому. Й оттепер звучить гонг - бої скінчились, тре’ платити. Власне готова платити Клара - мільярд гюлленській спільноті за рішення про убивство, страту Альфреда.
Перша реакція бургомістра (я бачив у цій ролі Богдана Бенюка, іншим разом буде Остап Ступка): ні, це суперечить нашим основоположним гуманістичним принципам, а це ті самі принципи, які не піддаються видозмінам за гроші. Відповідь Клер: «У мене є час, я почекаю…». Знала от сю властивість міщан - що в їхню голову укинеш, те й проросте, мало-помалу. А тут не щось - мільярд насіння «зеленої капусти»… Трішки терпцю садівника-городника, тільки й усього.
Бенюк і грає (з точною, сухувато-графічною пластикою) отакого сановитого міщанина: щораз виходить, стаючи поближче до авансцени і освітлювальних приладів, і з «глибинною переконаністю» виголошує те, що донедавна ним же заперечувалось. Ну, ростуть-проростають у ньому оті самі зерна, щедро политі зеленою пліснявою. За рекомендацією самого драматурга, який писав у свої примітках до п’єси: «Від актора вимагається не так вже й багато: щоби зобразити людину він повинен відтворити лишень його зовнішню оболонку, себто наданий йому текст, за умови, що в тексті немає фальші».
Увесь простір великої сцени, як це полюбляє Петросян, заповнений усілякою химерією. Ланцюгами, до яких можна припнутись для стійкості на сцені життя, вдягачками, які можна присвоїти щиросердно… Посеред того усього народ блукає, раз по раз єднаючись, сплітаючись в одненьку й суцільну тілесну масу: «та всі ж як один, та всі ж як один». От ся духопельна єдність (ну майже, як нас у школі вчили, «чуття єдиної родини») і служить таким собі виправданням: один чи одна можуть помилятись, а нарід в цілому - та ж ні, ні за яких обставин…
У фіналі п’єси Дюрренмата, повторюю, нарід щасливо мліє од розкошів. Хоча й фальшованих - бо все тут уже скуплено тією ж Кларою. У франківській виставі Клара ховається - спершу за маскою, а потому в нутрощі, в утробу златоглавого пам’ятника самій собі. Грошва ставить пам’ятний знак грошві - і тут же руйнується-поїдається тією самою грошвою, персоналізованою в конкретних ім’яреках.
Це про нас? Про нас. Хоча ж і про європейців у цілому. Не продавались би вони візитеру з Москви - не мали б ми нині війни в Україні. Нас закликають, і правильно роблять, побороти корупцію люди з країн, де тієї самої продажності і дурнолиха неспівмірно, із заявленими принципами, ох як багато…
