Реформи без цілі: чаклуни і мародери
Щойно пройшли загальні збори і вибори в Національній академії наук України – організації, що об’єднує близько чверті національних наукових установ і третини вітчизняних науковців. Від цих зборів багато чекали, і багато хто зараз висловлює невдоволення відсутністю кроків до «реального реформування». Чому так сталося? Чи сподівання спостерігачів були завищені, чи можливі зміни взагалі, і що для цього потрібно робити?
Ще в 1704, в своєму трактаті «Нові досліди про людський розум», Готфрід Вільгельм фон Ляйбніц сформулював позицію, яка, в тому числі, відображає соціопсихологічні засади наукової діяльності: «Ми створені, щоб мислити. Немає необхідності в тому, щоб ми жили, але необхідно, щоб ми мислили». Таким чином він окреслив науку як, перш за все, методологію формування людського світогляду на основі систематичної розумової діяльності.
Однак при цьому, всю історію розвитку науки суспільство запитувало у вчених зовсім не знання чи світогляд, а набагато більш примітивні речі - дешеву їжу і просту безпеку, а політики – ексклюзивні інструменти могутності: золото, зброю, пророцтва тощо. В масовій свідомості науковець майже не відрізнявся від чаклуна. Тому і «управління наукою» уявлялося просто: упіймати і годувати чаклуна в залежності від кількості забавок і цікавинок, які він зможе спродукувати. Коли «щось йде не так» - «дощ не йде, грім не гриміть, золото не відтворюється» - спалити цього чаклуна, і захопити або купити нового. Якщо хтось вважає, що критерії управління наукою сьогодні істотно змінилися, то він помиляється – трохи ускладнилися методи підрахунку «забавок», наприклад, додалися наукометричні бази, патенти і акти впровадження, але суть залишилася майже незмінною.
Тож коли ми говоримо сьогодні про «реформу науки», слід пам’ятати, що наша дискусія не має точитися навколо того чим годувати «нашого чаклуна», як краще його спалити, або де купити нового, «кращого». Бо буде те саме – науки не буде. Не тому, що чаклун поганий. А тому, що він – не чаклун. Хоча, безперечно, науковець може «дати» дешеву їжу, потужну зброю, продовжити життя, і навіть створити «філософський камінь», але це буде лише побічним продуктом його діяльності, фокусування на якому вб’є і вченого, і науку і суспільство.
Наука як служіння: система vs. місія
Академія, в ідеалі, є добровільним об’єднанням людей, структурованих за фаховими ознаками, і керованих кваліфікаційними принципами, діяльність якого спрямована на спільний пошук істини. Об’єднанням заради цілеспрямованої підтримки тієї свободи мислення, яка є більш необхідною за наше існування. Зрозуміло, що будь-яке об’єднання такого роду, не маючи організаційної підтримки, неодмінно перетвориться на беззмістовний і непродуктивний клуб, гурток балакунів. Але, стаючи організацією, академія перетворюється на систему, яка, як і будь-яка система, деформує людей, нівелюючи цілі свого заснування.
Бюджетна діяльність без мети, без місії потурає інтелектуальній розпусті, загрожує перетворенням наукової діяльності на нескінченну імітацію, а вчених розділяє на маргінальних вигнанців, терплячих ледарів, підприємливих балакунів і відвертих шахраїв. Спільний пошук істини – робота вразлива з точки зору цілісності особистості. І щоб займатися нею безпечно для себе і оточуючих, треба бути відданим ідеї служіння істині і суспільству більше, ніж кар’єрі чи заробітку. Потрібна специфічна мотивація, ґрунтована на базових цінностях свобод, та пріоритетах розвитку суспільства.
Чи застаріла, в тому числі і в цьому сенсі, наша системна наука, чи потрібно її реформувати, і чи є ті чи інші показники індикаторами стагнації і деградації вітчизняної науки, і на якому шляху на нас чекає хоча б відносний успіх - дискусія з цих питань точиться щонайменше останні 25 років. На перший погляд здається дивним, що видимого результату це обговорення не дає – ситуація має ознаки погіршення із року в рік.
Індикатори стагнації і розвитку: управлінська і дослідницька мотивація vs. руйнування
Зазвичай, розглядають кілька «стандартних» індикаторів. Наприклад, за кількістю дослідників в перерахунку на кількість населення, за даними ЮНЕСКО, Україна посідає 43 місце в світі, маючи 1476 дослідників на мільйон населення. Ця кількість невпинно скорочувалася протягом останніх 20 років, особливо відчутно в 2006-2010 рр. І судячи з тенденції, зараз ми майже досягли дна.
При цьому кількість «наукового продукту» у валовому розрахунку (загальна кількість будь-яких публікацій, патентів, звітів тощо) також зменшувалася. Втім, тут тенденція не така лінійна – за кількістю публікацій сьогодні ми посідаємо 39 місце у світі і 5 у Східній Європі з трохи більше ніж 122 тисячами індексованих публікацій за останні 17 років. В перерахунку на всі наукові установи, включаючи не лише Національну академію наук, університети, але й відомчі академії і установи, це складає трохи більше як одну публікацію на рік на одного дослідника, а в індексованих виданнях – лише 0,15. Це катастрофічно мало. Середній показник для Європи складає вп’ятеро більше, а для науково розвинених країн рівня Великобританії, США, Німеччини – в 10-12 разів більше.
Однак тенденція як раз позитивна – до збільшення кількості якісних індексованих публікацій. Навіть в умовах скорочення кількості наукових установ, кількості науковців і фінансування науково-дослідних робіт.
Доречи, фінансування – проста і вперта річ, навіть в «магічній парадигмі» ставлення до науки: якщо хочете отримувати від свого чаклуна корисні забавки – годуйте його відповідно, тобто докладайте зусиль, щоб кривулька на малюночку, що відображає фінансування, не опускалася нижче позначки 0,9% ВВП – рівня виконання економічної функції науки. А якщо хочете, щоб він накопичував і відтворював знання, потрібні суспільству – слідкуйте, щоб рівень не знижувався нижче 0,4% – рівня забезпечення соціокультурної функції.
Динаміка фінансування наукових і науково-дослідних робіт в Україні по роках яскраво свідчить, що вимагати щось від «науки» чи то від «чаклуна» в таких умовах просто безглуздо. І якщо виконання економічної функції теоретично може бути пов’язано із залученням зовнішнього фінансування (хоча роль довгострокових, саме державних інвестицій тут вирішальна), то здійснення пізнавальної функції суспільства – соціокультурна роль науки має забезпечуватися в першу чергу за рахунок державної підтримки. До чого може призвести втручання в соціокультурний простір інших агентів, ми бачимо зараз.
При порівнянні наведених даних, між іншим, виникає питання: якщо в нас кількість науково-дослідних установ і дослідників за останні 10 років зменшувалася (майже на 20%), а результативність наукової праці, яку можна умовно виміряти через кількість індексованих публікацій, хоч і не суттєво, але зростала (приблизно на 25%), то чи не можна визнати, що є певні позитивні зрушення, тобто реформи хоч і повільно, але йдуть? Бо в умовах катастрофічного зменшення фінансування це можна пояснити лише підвищенням мотивації та збільшенням ефективності науково-організаційного управління.
Втім, майже ніхто не сумнівається, що системна наука наша інертна, застаріла (і в прямому і в переносному сенсі), неефективно і недостатньо фінансована, та важко керована. Але головне, що вбиває нашу науку – це неможливість комунікацій: вільного доступу до поточної наукової інформації, сучасних підручників, монографій, неприпустимо низький лінгвістичний рівень науковців (що пояснюється домінуванням «імперської школи» науки, до якої відносяться більше 70% працівників наукових установ), відсутність можливості вільного пересування.
Наука не розвивається без спілкування, заборона (я наполягаю саме на такому формулюванні) відвідання міжнародних наукових конференцій не лише суттєво зупинила розвиток наших досліджень, але і унеможливила публікацію наших результатів в міжнародних виданнях, що зараз намагаються використати як критерій ефективності наукової діяльності.
Просто дати гроші на нові прилади – не просто недостатньо, але й не має сенсу. Треба навчити людей сучасним методикам не лише збору, а і обробки, і інтерпретації даних, методології вирішення нових задач, дати можливість в прямому багатосторонньому спілкуванні обговорити не лише результати, а і методи досліджень. Тоді ми отримаємо відтворюваний науковий результат, а не чаклунську забавку.
Реформа науки: методи і цілі
Сучасна наука насправді може вирішити майже будь-яке завдання. Це, доречи, визначає напів-підсвідоме ставлення до науки в суспільстві як до «фабрики чарівних паличок». Ключовим питанням залишається питання методології: як досягти необхідного в кожному випадку рівня не лише точності і достовірності, але й корисності отримуваних оцінок і прогнозів. Саме в рамках такого погляду рівнозначно важливими стають і коректні методи, і адекватні цілі діяльності.
Щодо критеріїв ефективності і методів реформ, спрямованих на оптимізацію структури і управління науковою і науково-технічною діяльністю, то нам є що використати, і за цим навіть не треба далеко ходити. Ще в 1970-х українські дослідники Г.М. Добров, Л.П. Смирнов, В.М. Клименко, Є.І. Левін та інші, запропонували методологію оцінювання ефективності наукових досліджень і оптимального управління науковим і науково-технічним розвитком. Для розвитку ідей професора Г.М. Доброва було використано досвід Міжнародного інституту прикладного системного аналізу, істотний внесок в діяльність якого внесли і вносять вітчизняні науковці.
Ці розробки було впроваджено в кількох провідних країнах світу, але в нас, нажаль, практичного розвитку вони майже не отримали. А між тим, аналогічні підходи до управління науковими роботами використовуються в американський корпорації RAND, на них посилаються при розробці методів теорії управління науковці Гарварда. Різниця полягає в тому, що вони мають ціль, а тому можуть застосовувати наявні методи.
Отже, реформування «системної науки» потребує чіткого розуміння цілі реформ. Для чого ми це робимо? Зводити все до одного критерію чи запиту – помилка. Потрібно відокремлювати різні запити і стосунки в складному, вбудованому у глобальну кон’юнктуру соціальному середовищі, частиною якого є наукова сфера.
Наприклад, існує проблема стратегічного ставлення і формування стратегічних запитів до системної науки з боку владних інститутів і, зокрема, з боку осіб, що приймають рішення. В умовах багаторічної нестабільності державних інститутів і стратегічної невизначеності осіб при владі, ця проблема не має і наразі чіткого розв’язання. Як суспільство, наукова спільнота і громадські інститути можуть системно впливати на представників влади, що ті не те щоб ухвалювали продуктивні рішення, а хоча б не пропонували відверто руйнівних ідей?
Існує проблема взаємодії суспільства і наукової спільноти, яка тісно пов’язана із соціальною компетентністю вчених. В нашому суспільстві, яке швидко трансформується, вчені мають бути динамічною частиною суспільства, не просто реагувати на зміни, а генерувати їх. Штучне самообмеження соціальної активності вченого, намагання замкнутися в лабораторії, немотивована зверхність і фальшива сакральність – це оборотна сторона «синдрому чаклуна». Все це зрештою призводить до тих самих наслідків – руйнування науки, вченого і суспільства.
Існує питання взаємодії наукової спільноти, системної науки і освіти у формуванні світоглядної бази суспільства. Це, між іншим, проблема використання науки як комунікативного інструменту суспільства, зокрема, на рівні взаємодії з громадськими інститутами. Це складний і багатовимірний процес, і тут ми ще на самому початку шляху. Наприклад, вченому майже немає сенсу приходити в університетську аудиторію, якщо медіа-простір переповнений «битвами екстрасенсів». Політики мають боятися не «ворожих піар-агентів», а того, що експерт-математик спіймає їх на перекручуванні статистичних даних. Авторитетом – і в повсякденному житті, і при ухваленні і впровадженні суспільно важливих рішень – має стати освічена, інтелектуально розвинена людина, щоб люди при спілкуванні не сахалися «складних» слів, і добирали не найпростіші меми з першої-ліпшої мови, а користувалися словами і поняттями, які найкраще відображають суть думки і її зв’язки в соціокультурному полі. Це залог соціального розвитку і зменшення вразливості по відношенню до зовнішніх кризових впливів.
Все це різні, хоча і взаємопов’язані проблеми, які слід враховувати, щоб відокремити комплексний суспільно важливий запит і, таким чином, визначити нарешті ціль «реформування вітчизняної науки».
Перебіг дискусій з питань реформи науки за останні 20 років продемонстрував, власне, лише одну цілком очевидну річ: ані суспільство (в тому принаймні стані, в якому воно перебувало до минулого року), ані тим більш влада (поки ще) не готові сформулювати прийнятний і зрозумілий запит, а також критерії ефективності реформи науки. Сьогодні найбільшою мірою саме наукова спільнота володіє коректними критеріями ефективності наукової діяльності і, таким чином, може сформулювати засади реформи.
Але цього недостатньо, бо цілі реформи має сформулювати суспільство. Для цього потрібна ґрунтовна дискусія науковців з громадськими інститутами і суспільством. Тут має відокремитися роль науки як комунікативного інструменту, та проявитися соціальна компетентність вчених. Ми можемо вирішити майже будь-яку задачу, але ми не можемо самостійно визначити навіщо це робити.
Але не слід забувати, що є лише один шлях, що може, хоча б теоретично, призвести до позитивного результату. Він базується на ключових цінностях демократичного суспільства: діалозі, взаємодопомозі, співпраці і довірі. Нехтування цими цінностями – свідоме чи несвідоме – перетворює реформаторів на ліквідаторів, а в найгірших випадках – на мародерів.
