Жоден прессекретар не розповість усього, що знає…
Євген Кирилович Марчук… Досі не віриться, що його немає – у політиці, у державних структурах та взагалі серед нас.
Писати про ЄК (як ми називали Марчука позаочі) і складно, і просто. Складно, бо за якоюсь незначною банальщиною й побутовими речами (а вони ж були, бо – життя), з одного боку, можна не окреслити головного, а з другого – все, що стосується особистості такого виміру, вже значуще, вже варте уваги, вже історія. Тож не треба нічого вигадувати, підлаштовувати під реалії (минулі й сучасні) події та вчинки нашого друга, колеги, щирого порадника й учителя.
Кожен, хто особисто знав і зустрічався з ним, може багато розповісти цікавого про Євгена Кириловича, адже й сам він був надзвичайно цікавою людиною. І розповідають, і пишуть, і… згадують.
Нині маю можливість поділитися невеличкою частиною спогадів про спілкування з цією непересічною і, без перебільшення, талановитою людиною. Підтвердження моїх слів – уже те, в який незвичний спосіб ми познайомилися.
Після чергової перевірки обласного управління, в якому я, тоді ще молодий лейтенант, працював опером, хтось з інспекторів запропонував «результативного» службовця перевести на роботу в столицю. Уже за тиждень мене завели до керівника підрозділу, в якому мав би далі служити. Євген Кирилович після вітальних слів і кількох загальних фраз перейшов до серйозної розмови. Що це якраз було основне в нашій бесіді, до мене дійшло згодом. Бо хіба, на мою думку, важливо те, які українські газети й журнали я читаю, яких сучасних українських письменників знаю, які фільми студії імені Довженка останнім часом переглянув. Мені здавалося, що в чудовому обласному місті Суми достатньо було читати газети «Правда», «Известия» та популярну тоді московську «Литературную газету», про що я з гордістю й повідомив своєму візаві. Нагадаю: то був 1982 рік. Євген Кирилович увічливо промовив: «Дякую, можете йти. Скажіть Володимирові Никифоровичу (співробітникові, який мене рекомендував, – А.С.), щоб зайшов до мене».
За хвилин десять «вилітає» від Марчука Володимир Никифорович, червоний як варений рак, і аж кричить: «Що ти наговорив?! Я дістав по перше число за те, що привів... телепня, який нічогісінько не знає й не розуміє українських реалій. На мої спроби переконати Марчука, що ти один з найрезультативніших працівників управління, він не звертав уваги. Повертайся в свої Суми, а я спробую ще за якийсь час поговорити з начальником». За два тижні мене перевели до Центрального управління на Володимирській у Києві. Уже згодом колеги, які пропрацювали з Марчуком більше, пояснили, що головна вимога Євгена Кириловича до офіцерів – самоосвіта, інтелектуальний розвиток та знання найглибших деталей оперативної обстановки в республіці.
Окрім того, ЄК був у прямому розумінні частиною колективу, яким керував. Він особисто виводив підлеглих на тренування, що проводилися здебільшого на стадіоні «Динамо», бігав разом з усіма кроси, виконував нормативи тощо. Мені як музиканту, співакові та взагалі активному учасникові самодіяльності імпонувало, що саме мій начальник не лише грав на баяні й інших музичних інструментах, а й очолював художню раду клубу. Саме вона визначала ступінь готовності аматорів сцени до чергових концертів, які, до речі, тоді відвідували й керівники республіки, зокрема Володимир Щербицький.
Нікуди не подітися: ми всі родом з минулого. У Євгена Кириловича, як і в кожного з нас, є своя історія – навчання, служби, тобто історія життя. Дехто з політичних опонентів, недоброзичливці, а то й вороги, яких і в Марчука було чимало, закидали йому, що, мовляв, мав «кадебістський бекграунд». Працював у 5 Управлінні КДБ, що стежив за дисидентами, «націоналістами» тощо. Але навіть за тих умов суцільного державного контролю й однопартійного «єдіномислія» різні люди поводилися по-різному: хтось беззастережно й віддано служив і вислужувався, а хтось навіть тоді знаходив можливість якщо не для порятунку, то принаймні для пом’якшення ситуацій, у які, безумовно, потрапляли відомі інакодумці. Уже в період так званої перебудови Євген Кирилович відвернув біду від багатьох таких українців. Декого Марчук, у прямому розумінні цього слова, врятував від в’язниці й таборів (когось уже, на жаль, немає на цьому світі, але дехто ще може підтвердити мої слова).
Україні пощастило ще й у тому, що саме Марчук став першим головою органу державної безпеки незалежної України. Його виваженість під час ГКЧП й у перші непрості дні вже вільної української держави спонукала тодішнє керівництво України призначити Євгена Кириловича очільником спецслужби.
Безперечно, наприкінці 80-х і на початку 90-х років минулого століття ми ще дивилися на московію як на суспільство, в якому на той час політичні процеси відбувалися вільніше й демократичніше. Нині ми беремо ці слова в лапки, а тоді росія, здавалося, справді йшла на крок попереду України. Бо аж ніяк не всі наші краяни знали, наприклад, про звитяжну боротьбу таких національних героїв сучасної України, як Левко Лук'яненко, Тарас Чорновіл, брати Горині, подружжя Калинців та багатьох інших. Ми за інерцією «совка» ще якийсь час розкачувалися, а в північно-східного сусіда вже гриміли імена Сахарова, Новодворської... Навіть Борис Єльцин на той час здавався нам таким собі взірцем демократії. Але я можу засвідчити (хоч і дивно це було відчувати) – Євген Кирилович часто критично й зі скепсисом ставився до всього, що коїлося тоді в росії. На підтвердження цього наведу один оригінальний і дещо незвичний, як на мене, приклад.
У період становлення пресцентру СБУ Марчук дав мені завдання поїхати до москви, поспілкуватися з працівниками тамтешнього ЦГЗ (центру громадських зв’язків) міністерства безпеки федерації – попередника фсб – і уважно подивитися, чи можна щось запозичити позитивного в організації роботи. Повторюся: тоді в нас ще не зовсім була втрачена надія на добросусідські й головне – рівноправні міждержавні відносини.
До речі, Марчук заохочував мої контакти з журналістами не лише вітчизняних ЗМІ, які, дякувати їм, брали активну участь в організовуваних спецслужбою пресконференціях і брифінгах, допомагали у становленні пресцентру, поширенні об’єктивних матеріалів про роботу СБУ. Я зустрічався і з представниками іноземних медіа, наприклад, з Христею Фріланд – тоді відомою журналісткою, а нині однією з провідних представниць політичних кіл Канади, знаною державною діячкою.
І ось разом зі співробітником регіонального преспідрозділу Служби й моїм другом Григорієм Куліваром ми прибули до колишньої союзної столиці. Нас зустрів на залізничному вокзалі «землячок», а відтак ще з дороги на автомобілі до Луб’янки й протягом подальших двох днів ми відчули на собі, що таке російське нахабство й ідеологічний тиск. Поводивши нас по ЦГЗ, показавши здобутки й безперестанку повторюючи як мантру «зачєм вам ета нєзавісімость», після робочого дня номер готелю, куди нас із Григорієм поселили, відвідали «хазяїни». Там знову «обробляли» «нєблагодарних хахлов» тією самою тезою про «всьоравнобудємвмєстє». Ми теж, звичайно, не мовчали. Мали власні «контртези». Наприкінці дебатів я промовив фразу, яка, на нашу думку, стала останньою краплею для московитів у тому, що потім відбулося з нами дорогою додому.
«Ось ви стверджуєте, що ми брати й рівні в усьому, – сказав я. – А тепер погляньте на стіл: горілку з перцем, яку ви так полюбляєте, привезли ми. Ковбаса, сало та інші харчі теж наші, київські. А ви, так би мовити, сторона, що приймає гостей, навіть пива не принесли»... «Да нє в етом дєло, – заєрепенився росіянин, – я, канєшно, мог би прінєсті, но ви же сказалі, что у вас всьо єсть!» «Отож, – кажу, – ви все звикли «на халяву». Тому ми від вас і тікаємо...».
Коли «господарі», хитаючись, забралися, ми з Григорієм врізали пісняка: згадали не одну українську народну, та так, що з сусідніх номерів попросили трішки прикрутити радіо. А що нам: націоналісти – вони й у москві націоналісти!
А далі (розповім коротко) трапилося дещо неприємне, хоч і очікуване. Дорогою додому в чотиримісне купе, в якому ми з колегою, їхавши в переповненому вагоні, чомусь опинилися лише вдвох, підсіла компанія, пригостила склянкою пива, після чого я опритомнів лише вранці на вокзалі в Києві – побитий і закривавлений. Те, що розповів Григорій (він, до речі, відмовився від пива й завдяки цьому я маю змогу зараз писати спогади), можна покласти в основу захопливого трилера. Але ще цікавіше нас чекало тоді, коли ми прийшли на роботу. У кабінеті одразу пролунав дзвінок чергового: мене терміново викликає голова Служби.
У приймальні я ніс у ніс зіткнувся з відомим своєю проросійською позицією генералом (було й таких тоді чимало) – він саме виходив з кабінету Марчука. Скажу м’яко, той генерал «загадково» посміхнувся й кинув: «Ну, йди-йди!» Варіантів не було: генералові все розповіли росіяни, а він, безумовно, в картинках передав голові. Я зняв темні окуляри, що прикривали мої синці під очима, приготувався до серйозних пояснень і зайшов до кабінету.
«Щось нове для себе побачив у ЦГЗ?» – запитав ЄК. «Та, ні, у нас усе значно пристойніше», – відповів я й хотів було пояснити, що сталося. «Знаю-знаю про твоє «націоналістіческоє повєдєніє» в москві, – махнув рукою голова. І тут я почув таке, чого, по правді сказати, від Марчука не чекав. Євген Кирилович майже ніколи не вживав ненормативної лексики, а тут чітко, голосно та «з розстановкою» прозвучало: «Та-пі-шли-во-ни-на-х…!!! Іди додому, відпочинь і до мене – є серйозна робота».
Чи усвідомлював я тоді вповні, чого була варта марчукова відвертість? Думаю, що не дуже. Це вже потім, після багатьох років спілкування й дружби, стало зрозуміло, що так ЄК міг дозволити собі висловитися не при кожному.
Протягом життя мені довелося багато писати. І не лише тому, що зрештою я й став тим, ким, може, й не сподівався. Письменництво на схилі літ – не таке вже й легке задоволення. Але починалася літературна праця не під час викладання української мови та літератури в школі й не за часів вимушеного «багатописання» на оперативній роботі, а саме на посаді керівника пресцентру й прессекретаря голови СБУ. Це були потім – Валерій Маліков, Володимир Радченко, Леонід Деркач і знову Володимир Радченко (вічна їм пам’ять), а починалося все – історія пресслужби СБУ й дев’ятирічна моя служба прессекретарем – саме з Євгена Кириловича Марчука. Тож вважаю, що мені пощастило, бо працював пліч-о-пліч з ЄК, коли він очолював відомство. Та й згодом Марчук, опинившись на найвищих щаблях української державної влади, не забував своїх колишніх колег.
Бути прессекретарем у такого вимогливого начальника – справа непроста. Працювати з ЄК було надзвичайно цікаво й відповідально. Він не терпів напівтонів, недомовок, хитрування. За недбалість карав суворо, огріхи прощав і… вчив. Приклад – епізод, про який я вже розповідав не раз (чим мені один відомий журналіст і друг навіть дорікає, але ж він, той епізод, надто яскравий, щоб не згадати знову).
Пригода з дуже непростого періоду для нашої держави, коли 1994 року кримський так званий президент Мєшков, звичайно ж, не без «братнього кураторства», закликав росію забрати до свого складу Крим. Окрім незабутньої кризи навколо поділу Чорноморського флоту, було чимало інших випадків, які відомі неширокому колу осіб. Драматичні події відбувалися в Головному управлінні СБУ в Криму. Половина особового складу «ратувала» за приєднання до росії, а решта тяглася до України. Будівлю главку поділили на дві частини й розмежували «барикадою». У розв’язанні кримської кризи брав безпосередню участь Марчук. Вранці він викликав мене до кабінету й дав завдання звернутися наживо в ефірі українського радіо до кримських колег. Я занотував те, що мав сказати. Виконавши завдання, чекаю вечора й виклику на доповідь. Але те, яким тоном ЄК сказав «зайдіть» (та ще й на «ви»), не віщувало нічого доброго.
– Що ви там наговорили на радіо? – майже кричав Марчук.
– Я зробив так, як ви сказали, – щиро здивувався, а сам відчуваю: щось утнув не те...
– Ви сказали, що я в телеграмі Мєшкову запевнив його, – ЄК зробив наголос на слові «запевнив».
– А що не так? – знову здивовано.
– Хто він такий, щоб я його «запевняв»?! Я його «поінформував»…
Таких нюансів у спілкуванні було чимало, що свідчило про надзвичайну вимогливість Марчука. Але він швидко відходив, бо ж мав багато інших справ, проблем та завдань, які належало виконувати негайно...
Коли я працював на посаді першого заступника главку СБУ в Криму, щоденно «моніторив» ситуацію з ростовськими й місцевими проросійськими «козачками», «розрулював» майже щоденне їхнє протистояння з кримськими татарами, аналізував ситуацію й відчував усю її складність і передбачуваний трагізм, бачив (за відсутності найменших дій центральної влади) безрадісний стан на півострові української мови, українських шкіл, українських газет... Коли щодня доповідав нагору в Київ про складну оперативну обстановку й не отримував жодного реагування, я згадував Євгена Кириловича, його сміливі радикальні кроки під час кризи навколо Тузли. Але, на жаль, у той час ЄК вже не міг напряму впливати на ті події.
Іноді здається, що в деяких випадках ми б учиняли по-іншому, тобто – оперативніше, швидше, хитріше, наполегливіше… Але це ілюзія. Людина не може знати всіх нюансів тієї обстановки, в якій діяв хтось інший. Мусив діяти…
Так і мені здавалося, що ЄК у ситуації, наприклад, з «канівською четвіркою» мав діяти суворіше, без компромісів, чи навпаки – йти на незвичні, можливо, незручні, поступки. Бувши за межею «процесу», все здавалося тоді не таким, яким виявилося насправді за оцінкою з відстані років.
Про активну громадську роботу й участь у державних справах Марчука вже після його відставки, певен, напишуть ті, хто з ним у цей час тісно працював. Я ж можу згадати останню нашу спільну роботу за кілька років до того, як Євген Кирилович пішов у засвіти. Ми разом брали участь у зйомках документального фільму німецької телекомпанії про Україну й історію становлення вітчизняної спецслужби. Це були останні відеокадри, які я знімав паралельно з телевізійниками і які залишились у мене на згадку про ЄК.
Марчук не був іконою. У нього теж, як і в кожної людини без винятку, були свої вади, нечіткі позиції, хибні рішення. Але про це й багато чого іншого, навіть якщо й знає, прессекретар ніколи не розповість…
Востаннє ми бачилися на святкуванні його дня народження. Євгенові Кириловичу було 79. Він, як завжди, багато й цікаво розповідав. Потім попросив мене заспівати. Я співав про маму. Дехто з гостей розчулився, ЄК так само. Наприкінці Марчук запросив усіх присутніх на свій ювілей, що мав бути за рік. «Толю, отоді ще поспіваємо!» – сказав упевнено й навіть весело.
Не поспівали…
Цю світлину я зробив того самого вечора. На ній – два колеги, два генерали, двоє друзів: Євген Кирилович Марчук і Василь Васильович Крутов. Вони бачили, що я їх фотографую. І не заперечували…
Світла пам’ять Великій Людині, нашому дорогому ЄК! У цей складний час так не вистачає його порад! Здається, й історія пішла б по-іншому, якби він був з нами, з країною. З Україною!
Анатолій Сахно, полковник у відставці, лавреат Міжнародної літературної премії імені Володимира Винниченка (2019), член НСЖУ і НСПУ
