Альфа й омега державницького підходу
Чи повинна українська влада бути страшною для ворогів України?
Степан Бандера, 110-річчя від народження якого відзначалося 1 січня, — історичний діяч, безумовно, суперечливий. А водночас — й один із історично визначених героїчних символів України. Щоб уповні розібратися в його ідеях і діях, щоб оцінити їх із позиції як конкретно дієвої, так і всезагальної правди, історикам, певен, знадобиться ще чимало зусиль. І не лише історикам як таким, а й філософам, соціологам і народознавцям. Але то непроста й тривала праця. Тут же я дозволю собі привернути увагу лише до однієї максими, висловленої провідником ОУН. Автентично вона сформульована так: «Наша влада буде страшною для наших ворогів».
Я не випадково написав про автентичність. Адже фальсифікатори історії українських визвольних змагань — від сумнозвісного Олеся Бузини до начебто притомного московського дослідника Марка Солоніна — обривали це речення, тим самим докорінно змінюючи його зміст: «Наша влада буде страшною...» І на підставі цієї сфальшованої формули робили далекосяжні висновки, ясна річ, не на користь борців за незалежність і свободу України.
Але й у своєму не обкраяному вигляді ця максима Бандери викликає рішуче неприйняття з боку певної частини інтелектуальної спільноти. Дехто з них стверджує, що вона, мовляв, свого часу наробила багато лиха на «кривавих землях» колишньої другої Речі Посполитої в 1939 — 1954 роках, де всі воювали з усіма. Бо втілення цієї максими за умов, коли так легко втрапити до числа ворогів тих, хто вважав себе найбільшими патріотами та носіями істини в останній інстанції, призвело врешті-решт до жорстоких конфліктів навіть між недавніми однодумцями, тобто різними групами ОУН, не кажучи про інші українські політичні сили. Дехто згоден, що в час, коли у жорстоких протистояннях зійшлися тоталітарні й авторитарні сили Європи, просто не було іншого виходу, крім як зробити свою владу, хай і підпільну, нещадною до ворогів України, проте нині доба принципово інша. Гуманізм принаймні в Європі та деяких інших регіонах світу, завоював позиції, яких ніколи не мав до цього. У ста державах повністю скасовано смертну кару, ще в півсотні вона залишилася в законодавстві, проте не застосовується понад десять років, поширення набула толерантність до інших релігій і систем цінностей, до меншин різного ґатунку; вільна конкуренція партій з істотно відмінними ідеологіями на виборах є якщо і не нормою, то ідеалом у майже всіх країнах — і так далі, і таке інше. Навіть із найлютішими ворогами, в тому числі й з терористами в разі їхнього потрапляння в полон на полі бою, в Європі прийнято поводитися максимально гуманно та з дотриманням усіх юридичних процедур. А відтак, робиться висновок, українська влада не може керуватися максимою Бандери; не випадково Мінські угоди вимагають від України амністувати проросійських бойовиків на Донбасі, включити їх як повноправних громадян у політичні процеси, разом із виборчими, і надати якнайширше самоврядування (де-факто — на конфедеративних засадах) тим регіонам, які опинилися в руках російських окупантів та їхніх маріонеток. Не залякувати, не карати, а пробачати й заохочувати — ось максима сьогодення.
Чи існує реальне підґрунтя під усіма цими заувагами? Так, існує. І щодо подій 1939— 1954 років, і щодо сьогодення. Та існує підґрунтя і під зворотними підходами до сакраментальної проблеми «страшної для ворогів влади» — не лише в українському, а й у європейському та світовому вимірах. Можна навести чимало прикладів того, як поблажливість і примирливість стосовно тоталітарних сил мала наслідками масштабні національні та геополітичні катастрофи впродовж минулих ста років. Зрештою, Друга світова війна стала результатом «політики умиротворення» не лише Гітлера, а й Сталіна. Обидва червонопрапорні тоталітарні режими, очолювані цими вождями, відверто прагнули світового панування та знищення демократії як такої, проте з ними та їхньою зарубіжною агентурою можновладці «нормальних» держав надто довго загравали, щоб це не мало страхітливих глобальних наслідків. А чи можна назвати нормальною політику ЄС, яка проводилася в минулі роки та частково проводиться і зараз стосовно радикального ісламізму (власне, ісламістського різновиду відверто терористичного неофашизму)? Відомо, скажімо, що у Франції стільки-то тисяч бойовиків-ісламістів повернулися з Близького Сходу, у Німеччині — стільки-то тисяч, у Бельгії — ще кількасот, і так далі... А чому їм дають повертатися, цим професійним убивцям, цим ідейним противникам європейської цивілізації до «рідних» (але ненависних їм) країні «під нагляд поліції»? Добре, смертну кару скасовано, і це резонно, проте хіба злочини проти людства і людяності мають лишатися безкарними? Зрештою, існує такий інструмент захисту демократії, як фільтраційні табори, що дозволяють ретельно сепарувати потенційно антидержавні елементи... Ні, дозволяють повертатися, не позбавляють громадянства країн ЄС (хоча ці персонажі вже цілком добровільно від нього відмовилися, присягнувши «Ісламській державі» чи іншим терористичним формування такого ґатунку) та нерідко фактично дозволяють готувати теракти вже всередині Євросоюзу. Це гуманізм чи його антипод, якщо йдеться про мільйони потенційних жертв такого терору та про запобігання (бодай і шляхом наведення страху) вербовці нових адептів радикального ісламізму? І це тільки один приклад...
Що стосується нинішньої України, яка змушена протистояти неототалітарній Росії та її численній зовнішній агентурі, то влада-таки має бути страшною до ворогів. Якщо «п’ята колона» не боятиметься її, якщо проросійські терористи сподіватимуться на безкарність й амністію, то Українська держава впаде. Хоча, може, її уламки й залишаться номінально незалежними. При цьому існує ключове «але»: влада має бути страшною не до своїх персональних ворогів, а до ворогів України як держави та країни. Це — альфа й омега справді державницького підходу в умовах нинішньої війни. Що водночас не закриває можливість для бодай частини з цих ворогів стати на шлях щирого каяття і спокути своїх гріхів. Складно поєднати все це в політичній практиці? Так. Простіше сповідувати або безмежну толерантність, або войовничий радикалізм. Або, зрештою, набивати свої кишені, використовуючи для цього можливості, що їх дає причетність до влади. Але будь-яка млява, догматична, тим паче, зажерлива влада не здатна устрашити ворогів України. Навпаки, вони в такому разі зможуть зробити страх перед собою, перед своїми діями невід’ємною складовою життя мільйонів українців.
