Армія та політика
Чи знаються на військових проблемах деякі «військові експерти»?
В Україні останнім часом з’явилося чимало персонажів, які називають себе «військовими експертами». Їх охоче запрошують на радіо і телебачення, вони коментують ті чи інші події для різних видань, електронних чи паперових. І все б нічого, якби певна частина з них не демонструвала кричуще (і дуже небезпечне) невігластво з тих питань, з яких вони вважають себе фахівцями.
Не буду називати конкретні прізвища — справа не в персоналіях, а в явищі.
Дуже популярними в експертів такого ґатунку останнім часом стали три тези. Перша — що «армія повинна бути поза політикою» (саме такими словами її й формулюють); друга — що ані в парламенті, ані в політичних партіях не місце «діючим чи колишнім військовослужбовцям» (це також дослівна формула); третя — що політизацію українських військовиків провокує Путін і що вона вигідна тільки йому особисто.
Почнімо з останнього.
Так, Путін справді прагне нацькувати українських військовиків на владу (а не «політизувати») їх, але всі ці намагання не мали б під собою жодного ґрунту, якби не кілька суттєвих внутрішньо українських моментів. Якби не корупція, у Міністерстві оборони, і вельми масштабна — досить згадати «скляну форму», про яку вже стільки писалося і в яку вдягали армійців аж до особистого втручання президента Порошенка. Якби не суди, що відпускали і продовжують відпускати затриманих терористів, даючи їм умовні терміни, натомість «по повній» саджаючи за ґрати ветеранів АТО за найдрібніші проступки — он 14 серпня голова Луганської облдержадміністрації Георгій Тука повідомив, що суд випустив 11 бойовиків, які воювали з українським військом, і тепер ці бойовики вільно гуляють українськими тилами. Якби не бездарна тактика і стратегія «салонних генералів» і деяких політиків, які змушують українських солдатів 1 офіцерів сумирно гинути під постійними обстрілами терористів, не завдаючи ударів у відповідь і не проводячи рейдів для знищення ворожої техніки, як це робить, скажімо, ізраїльська армія щодо терористів ХАМАС. І, нарешті, якби, приїжджаючи у відпустку з фронту (що його офіційні особи так і не наважуються назвати «фронтом»), військовики не бачили справжні «батальйони молодих мажорів», котрі штурмують нічні клуби та дорогі ресторани, протринькуючи навряд чи зароблені тяжкою працею гроші своїх батьків. Можна продовжити список цих «якби», але і з наведеного, здається, зрозуміло — далеко не тільки Путін «політизує» наших військовиків і провокує їхню недовіру до влади та конфлікти з нею.
Ба більше: армія — це не щось апріорі аполітичне, це інструмент державної політики. Бо ж інакше вона ні на що не здатна. «Аполітичну» армію Україна вже мала — за часів Януковича, наслідком чого стала зрада тисяч військовиків (до речі, у значній своїй частині контрактників: хто там за суто контрактну армію?) у лютому-травні 2014 року і перехід частини з них на бік ворога в обмін на обіцяну їм більш високу платню. І навпаки — перед ворогом не схилилися такі справді політизовані формування, як авіаційна бригада полковника Юлія Мамчура, а зупинили його війська під командуванням таких політизованих командирів, як генерал Сергій Кульчицький. Я вже не кажу про добровольчі батальйони, які в ситуації майже повного паралічу розташованих на сході України частин «деполітизованої» армії взяли на себе морально тяжку й криваву місію — вбивати тих, хто замірився на Українську державу, досі, можливо, носячи в кишенях паспорти громадян цієї держави...
Звичайно, армія не повинна бути, образно кажучи, «партизована». Але без розуміння засад державної політики, як зовнішньої, так і внутрішньої, без дій відповідно до них за реалій неусталеної демократії армія не зможе служити національним інтересам. Армія завжди поза політикою? Але тоді відсутні підстави ремствувати, що німецьке військо не скинуло Адольфа Гітлера та нацистів, коли вони почали відправляти осіб «неправильного» походження в газові камери... Не треба забувати: Гітлер став рейхсканцлером у суворій відповідності до демократичної Конституції, майже одразу по тому почавши її нищити (так само, до речі, потім учинив і Віктор Янукович). І не в останню чергу тому, що і німецьке, й українське військо перебували поза політикою...
На відміну від адептів обов’язково «деполітизації армії», у мене відсутні остаточні формули щодо всіх конкретних проблем, які постають на цьому полі. У жодному разі я не стверджую, що питання щодо реакції армії на прихід до влади тоталітарних сил конституційним шляхом у державах із неусталеною демократією — це просте питання; але ж порятувала єгипетська армія країну від ісламістського неофашизму «братів-мусульман», чи не так?
І, нарешті, найпростіше з тезою про те, що ані в парламенті, ані в політичних партіях не місце «діючим чи колишнім військовослужбовцям». Нагадаю прізвища лише кількох професійних військовиків ХХ століття, які ввійшли у велику політику: Вінстон Черчилль, Карл Густав Маннергейм, Шарль де Голль, Юзеф Пілсудський, Дуайт Ейзенхауер. Список можна продовжити, але досить і цих. Додам ще низку знаних ізраїльських діячів, які також перед приходом у політику мали генеральські й офіцерські звання: Моше Даян, Егуд Барак, Аріель Шарон, Іцхак Рабин, Шимон Перес, Біньямін Нетаньягу, Езер Вейцман... Знов-таки, список можна продовжувати.
Зрозуміло, втім, що участь діючих військовиків у партійно-політичному житті справді є нонсенсом і відхиленням від приписів демократії. А от річ зворотна — тобто вступ депутатів різного рівня до війська під час війни, хай і «гібридної» — це цілком нормально. Десятки членів Палати Громад і Палати Лордів британського парламенту під час світових воєн загинули на фронті, маючи різні офіцерські звання — від лейтенанта до фельдмаршала. Це цілком нормально, що депутати йдуть захищати Вітчизну; а от те, що вони дружно відсиджуються у тилу, мотивуючи свою бездіяльність тезою, що «армія поза політикою», — це очевидна патологія. І політична, і суто людська.
Отож, як бачимо, справа з проблемою «армія та політика» дуже непроста. Багато кому вигідні маніпуляції щодо неї. Тому з радіо й телебачення не вилазять «військові експерти» з їхнім невіглаством, помноженим на амбіції та на вигоду від обстоювання чиєїсь політичної лінії. А це вельми небезпечно навіть у мирній ситуації, не кажучи вже про обставини нинішньої «гібридної війни» Росії проти України.
