Без обличчя
Політика й генетика завжди були різними сферами. Ну, якщо не брати до уваги компартію, яка воювала з вейсманістами і морганістами як з ворогами народу. Проте сьогодні вчені впевнені: гени можуть впливати на політичну поведінку людей. Про це можна прочитати у прес-релізах великих західних університетів.
Однак, доки в їхніх лабораторіях шукають структурні одиниці спадковості, що відповідають за симпатії до лівих і правих, варто поміркувати про роль особистісного... Ні, не в історії, а повсякденній рутинній роботі, яку повинні виконувати обрані нами люди на високих постах.
Чому Віктор Ющенко ненавидить Юлію Тимошенко? Що за кішка пробігла між ними після спільної перемоги? Яка сила штовхнула Юрія Луценка кинутися через залу, аби потиснути руку головному героєві акції «Україна без Кучми»? Якого роду талант забезпечує Петру Порошенку присутність у різноколірних урядових кабінетах? Чи є людські симпатії у стосунках Віктора Януковича з Рінатом Ахметовим, або це «нічого, окрім бізнесу»? З якої причини зникає у складних політичних ситуаціях «потрібний Україні» Володимир Литвин і як йому вдається регенерувати політичне его? Що заважає розумним і освіченим товаришам по партії покласти край ганебним витівкам малограмотних і нерозумних? Цю «правду про зірок» хочеться знати не задля задоволення обивательської цікавості. Повинні ж ми уявляти справжні мотиви вчинків політиків і розпізнавати проекції їхніх персон на соціальне тло.
Вивчаючи біографії старожилів українського Олімпу, перебираючи словесну руду, підняту пресою з глибин їхніх професійних кар'єр, ми виявляємо або «мармуровий слиз» прижиттєвих монументів, або залиті фарбою образи. Здається, немає живих людей, з притаманними їм схильностями, потягами, бажаннями. Замість них – вигадані персонажі, які живуть за дивними законами й установками невідомого походження. Спроби олюднити їх, усучивши димарі біля бджолиних вуликів, тенісні ракетки, ковзани й шахові фігури, нічого не дають. Так само як і кадри в оточенні домочадців, милих собачок та інших істот, що викликають позитивні емоції. Атрибутика не проявляє облич сильних світу цього, і вони, заповнюючи екрани і перші шпальти газет, примудряються залишатися без обличчя.
Якби Уїнстон Черчилль сьогодні дивовижним чином опинився в обоймі української еліти, нам би повідомили про його навички каменяра і здібності пейзажиста. Але особистість легендарного політика залишилася б непроявленою, і, на відміну від британців, ми б ніколи не дізналися про його пристрасну натуру, здатну до унікальної мобілізації сил задля втілення власних бажань, про депресії, що терзали його, про особливості вибіркової пам'яті.
Як не крути, а головним об'єктом політики є людина. Загублена в електоральних глибинах або піднята на їхню поверхню, вона завжди цікава з точки зору втілення планів і доктрин. А можливість розкрити людське єство королів, президентів, міністрів, прем'єрів визначає рівень демократії і міру цивілізованості суспільства. Як би не було важко говорити про делікатні перипетії особистого життя французькому президентові Франсуа Олланду, а довелося пояснювати свій зв'язок із журналісткою Валері Трієрвейлер. Так само як і британському прем'єрові Девіду Кемерону проходити прилюдний тест на знання історії власної країни. Президентові Литви Далі Грібаускайте доводити, що вона не лесбіянка.
Мабуть, у Європейському Союзі немає жодного політичного лідера, який зумів уникнути суспільного рентгена в особистісних аспектах. Дачі й дисертації, гонорари і недуги, родинні негаразди, індивідуальні схильності – все стає суспільним надбанням, і, звичайно ж, таке просвічування украй хворобливе. Воно не проходить безслідно для героїв і їхніх близьких. Така у них робота і такі там правила. Чи збираються переймати їх наші політики, які впіймали європейські вітри вітрилами українського корабля? Чи ми обмежимося розмовами про економіку і відкритим ринком відшкодовуватимемо закритість влади? Можливо, головне питання інтеграції України в ЄС зовсім не в розмірах дотацій на сільськогосподарську продукцію.
Напередодні вільнюського саміту «Східного партнерства» аналітики роздумують про його можливі підсумки. «Что же будет с родиной и с нами» напередодні Різдва? Відречемося від старого світу? Якщо ні, то яким буде сюжет повернення блудної доньки у дім батька Митного союзу? Можливі сценарії давно оприлюднені. Але навряд чи в Брюсселі і на Банковій знають зміст майбутньої резолюції. Все ще в чернетках та ескізах. Проте, відкинувши мотивації великої політики, які відредагують текст, ми можемо уявити саміт у персонах. Хто опиниться за одним столом поряд із нашими високопосадовцями? Яким буде суб'єктивне ставлення європейських лідерів до представників нашого істеблішменту?
Перша особа, зрозуміло, Ангела Меркель, яка перемогла на виборах, жінка-вчений, яка скромно живе у двокімнатній квартирі, зневажає усілякі надмірності. У чомусь на неї схожа і хазяйка саміту вольова Даля Грібаускайте, жінка, яка відмовилася від особистого щастя і теж прийшла в політику з наукового середовища. Польський президент Броніслав Коморовський, потомствений аристократ, зв'язаний родинними зв'язками з бельгійською принцесою Матильдою. Батько п'ятьох дітей, віддалених від політики і батька настільки, що їхні фото навіть не потрапляють в таблоїди. З наукового середовища вийшов і президент Португальської республіки Анібал Каваку Сілва, видатний економіст Португалії, сподвижник демократичних реформ на африканському континенті. Професор права і словацький президент Іван Гашпарович. Більшість перших осіб європейських держав до свого призначення на високі пости служили науці й суспільству. Члени їхніх сімей зазвичай не беруть участі у бізнесі й політиці. Зате вони самі постійно спілкуються з пресою і змушені відповідати на будь-які питання журналістів. Не всі з них відкриті за складом характеру і не завжди демонструють дружелюбність посмішками і жестами. Але вони живуть на очах у громадян своїх країн, не ховаючись за високими парканами резиденцій, не втискуючись у крісла броньованих авто, що проносяться під охороною спорожнілими вулицями. Європейці можуть зіткнутися віч-на-віч зі своїми президентами і прем'єрами у пабах і супермаркетах, на виставках і святах. А зіткнувшись, не завжди здатні впізнати у звичайній на вигляд людині, яка крокує вулицею або їде на велосипеді, лідера своєї країни. Одного з тих, хто на вільнюському саміті постарається уявити українських керівників у спільному європейському домі. Нехай усім їм вистачить уяви.
