«Будуть всі свої»
Поки призначення Саакашвілі має лише зовнішню оболонку, яку ще доведеться наситити реальними справами
Петро Олексійович Порошенко, так і не вирішивши питання з продажем своєї Липецької фабрики в Росії, оголосив про боротьбу з олігархами. І боротьбу цю він дійсно веде, щоправда поки що з одним усім відомим олігархом Ігорем Коломойським. Ще однією цеглиною, яку Президент витягнув із фундаменту впливу на Україну Коломойського, а точніше на Одеську область, стало звільнення голови Одеської ОДА Ігоря Палиці. Безумовно, такий крок міг лише нашкодити іміджу Президента, якщо не в Одесі, то в інших регіонах, адже всі пам’ятають, що саме завдяки Палиці, а точніше Коломойському, Одеса була утримана під час активних спроб розкачування регіону проросійськими силами. Утримана завдяки, з одного боку рішучим, навіть сміливим крокам, а з іншого – завдяки балансуванню. Одесити подейкують, що Палиця (тобто Коломойський) із власної кишені вирішував складні, суперечливі питання. Мене цей факт не дивує, адже по Луганську знаю, як певні люди в патових ситуаціях не скупилися витягати власні гроші на закупівлю і світлошумових гранат, і молотого перцю до них, і на багато чого іншого, більш вагомого. Того вимагав час і вся серйозність моменту. Так чи інакше, в критичний момент минулого року ситуацію в Одесі вдалось утримати, як і в цілому по Україні. Дніпропетровськ – Запоріжжя, на яке розповсюджувався особистий вплив Коломойського, – Одеса – Харків (всі пам’ятають жорсткі телефонні розмови Коломойського із представниками «регіональної» харківської верхівки). Ці міста стали каркасом, який Путіну не вдалося зламати. А саме на це агресор і розраховував після по-легкому «віджатого» Криму. Україна мала сама себе зжерти запалювальними сумішами, війною олігархів та все новими і новими водорозділами в суспільстві. Не вийшло. Зламався лише Донбас, де панувала кучмівсько-комсомольська братія. До речі, саме Рінату Ахметову пропонували очолити Донецьку область, яку той чомусь не взявся очолити, поступившись менш багатому і більш м’якому Сергію Таруті. І про це варто замислитися – чому?
Отже, відставка Палиці під будь-яким соусом, в тому числі й соусом боротьби з корупцією, нічого, крім мінусів, для Петра Порошенка не дала б. Та за рік ми вже звикли до того, що Президент проблему перетворює на шоу з відволікаючими прийомами. Під час звіту про свою роботу, відходу із Донецького аеропорту, відступу із Дебальцевого та інших моментів, які віщували Президенту докори і звинувачення, відбувалися показові затримання чиновників прямо на засіданнях уряду, гучні розкриття епізодичних злочинів, траплялися казуси з окремими міністрами, і все це вмить відводило фокус уваги від очевидних системних прорахунків влади. І якось відходив на другий план факт того, що боротьбу з олігархатом оголошує саме олігарх-президент. Наче Президент автоматично себе вивів за дужки. Так і цього разу Порошенко зробив яскравий крок – призначив на місце Палиці самого Президента. А саме екс-президента Грузії Михайла Саакашвілі. Праві сили, які виступили із звинуваченням Порошенка, що той набирає команду не зі своїх українських кадрів, поступилися лавині радощів інших правих сил, які вважають, що український кадровий потенціал вичерпав себе. Президент саме зі своїх і набирає команду. Чимось така ситуація нагадує передвиборчий бігборд в «ЛНР» минулого року – «Приходь, будуть усі свої». І вже сама критика такого призначення в руслі істерики російських ЗМІ видається роботою на Росію. Критикувати такий крок – записувати себе до путінських «тролей». І то нічого, що одним із перших, хто висловив радість щодо призначення Саакашвілі головою Одещини, був не хто інший, як Сергій Ківалов, помічник якого – піп Московського Патріархату – нещодавно мав солодку трапезу тортом із кремовим написом «ДНР».
Не можна не відзначити заслуги Михайла Саакашвілі в реформах у своїй рідній Грузії, хоча і вивчення їх результатів тепер уже точно від нас вимагає ретельної уваги без зайвої ідеалізації. Бо одна справа ставити нашим чиновникам в приклад досвід інших країн, а інша справа – запросити до себе авторів того прикладу. І безумовно, треба дати період для новопризначенця, щоб можна було з часом оцінити, наскільки він зможе адаптуватися саме до українських специфічних умов, адже завдання перед ним стоять надскладні – від боротьби з корупцією до кардинальної кадрової політики не деінде, а у «перлині у моря» – на батьківщині бандитських Бабелівських героїв, споконвічної контрабанди, корупції та складних переплетень національних і культурних пластів. У системі тотальної корупції та спекуляції службовим становищем, кумівства та абсолютного небажання бачити власні вади Михайло Саакашвілі має великий ризик не просто не справитися з локальною ділянкою роботи, а ще й, попрацювавши на рейтинг українського Президента, втратити власний рейтинг.
Поки ж значення цього призначення має лише зовнішню оболонку, яку ще доведеться наситити реальними справами. Або нереальним популізмом. Час покаже. Не будемо забувати, що Одеса – одна з цілей удару Путіна, який, скоріше за все, такий удар планує за своїм чекістським звичаєм – підриваючи тил, а вже потім вводячи війська. А біля Одеси в замкненому просторі, на території так званої «ПМР», шилом у нашому боці стоять російські війська. Так само, як і з півдня, з Криму. Тут важливим фактором є якраз вміння поєднувати рішучість та витримку. Гарячність, яку свого часу проявив Саакашвілі в Цхінвалі, повівшись на російську провокацію, може призвести до непоправної біди.
Серед одеситів ходить думка, що Михайло Саакашвілі, за всієї його харизми, прийшов до Одеси тимчасово. Основна мета Президента – дати можливість колишньому колезі набути досвіду господарської посади в українських умовах, щоб згодом перетворити Саакашвілі на кандидатуру для посади голови уряду. Адже наразі окрім спікера Володимира Гройсмана, який для Президента тримає ворота Верховної Ради, у Порошенка немає серйозної фігури для заміщення Яценюка.
Поки ж для багатьох патріотів настав час райдужної надії – ось тепер ми покажемо і Росії, й бунтівному Донбасу, як треба боротися з корупцією і будувати прогресивну країну в конкретній, окремо взятій області (чому не в державі в цілому?). Нам дійсно потрібен оптимізм, але головне, щоб такий оптимізм не став лише поверхневою психотерапією…
