Битва за...
Що цікавить глобальних гравців в Україні?
24 січня 2019 року в Кіншасі, столиці Демократичної Республіки Конго, відбулась інавгурація нового президента країни — Фелікса Чісекеді. Вперше в історії країни без перевороту, демократичним шляхом президентом став представник опозиційних сил. Поза пильною увагою ЗМІ залишився інший паралельний процес — вибори парламенту. Ф.Чісекеді має в ньому менше ніж 50% місць. За конституцією опозиція обирає прем’єр-міністра. Чи зможе опозиція створити новий механізм взаємодії з ТНК, транснаціональними компаніями, які хазяйнують у гірничо-добувній галузі країни і з якими за 22 років панування клану Кабіли були відпрацьовані надійні схеми взаємодії? Цілком реально, що почнеться бійка за переділ сфер впливу. Чи вплине все це як мінімум на пом’якшення становища на сході країни, де, до речі, перебувають миротворці з України? Бійка за колосальні природні ресурси ДРК («День», № 213-214 23.01. 2019) продовжуватиметься.
Якщо вірити соціологічним опитуванням, то в опозиції є шанс отримати свого президента і в Україні. А от в парламенті ситуація може бути іншою: парламент може виявитися опозиційним щодо президента. Дещо в іншому варіанті може повторитись ситуація «Президент А.Ющенко проти прем’єр-міністра Ю.Тимошенко». Краще, щоб цього не було. Але розглянути таку можливість варто. І тут постає цікаве питання: а за що буде бійка в Україні? І чи буде вона взагалі ? І між ким і ким? Серед політичних сил, учасників виборів, мета бійки зрозуміла — влада і все, що вона гарантує переможцю. Це ми добре знаємо і спостерігаємо. Але в цьому питанні є інший аспект. Уже сьогодні всі говорять про втручання у вибори з-за кордону. Кого саме ? Задля чого? У нас же немає таких запасів природних ресурсів, які можуть зацікавити ТНК. Хоча в Україні при 0,6 % усього світового населення зосереджено 5% природних ресурсів (багато з яких ще і не розвідані; деякі взагалі стверджують, що за запасами газу Україна може бути своєрідним Техасом Для Європи). Один ресурс, щоправда, є. Ресурс, який, мабуть, є найбільш затребуваним у XXI столітті — люди,їхній інтелект. Але цей ресурс уряди України, наші фінансово-промислові групи не цікавить. У них менталітет ще XIX століття — метал, труби, газ, зерно, олія тощо. Те, що можна зважити, обміряти, встановити ціну. А інтелект ? Як ти його зважиш і оціниш ? Тому і не цікавить. А якщо він комусь цікавий — то беріть скільки вам треба, у нас його багато, не шкода. Я вже наводив приклад Офіса корпорації «Боїнг» у Києві — працює 600 українців, А могли б працювати на «Антонова». Є й інші приклади. Скажімо, Максим Поляков, який побудував завод у Техасі і створює нові моделі ракет для запуску супутників. Саме такі люди потрібні для просування Четвертої промислової революції. На жаль, боротьби навколо цього ресурсу немає. Є спроби привернути увагу влади до цього ресурсу, до інноваційних, інформаційних технологій.
То що ж цікавить глобальних гравців в Україні? Відкинемо одного з них — Китай. Невдалі спроби зробити Україну елементом Великого Шовкового Шляху, закріплення в Конституції України вступу до НАТО (а отже, жорстка орієнтація на США) — після цього Україна перестала цікавити Китай як надійного партнера. Торгувати — будь ласка. Залишаються три гравці — Росія, Європейський Союз, США. Що об’єднує їх інтерес до України ? Тільки одне — територія. Фактор, який був визначальним для політики великих держав у XIX столітті. Як це не прикро, але Україна в світових вимірах залишається в координатах позаминулого століття. Отже, чим цікавить названих гравців територія України ?
Росія. У неї найбільш чіткий і зрозумілий інтерес до України: намагання за будь-яку ціну відновити контроль над територіями колишньої Російської (Радянської) імперії. В першу чергу це — Україна, Білорусь, а якщо Захід промовчить — то й країни Балтії, можливо,й Північний Казахстан. Незалежна Україна — це рана на репутації Росії, яка намагається бути глобальним гравцем на рівні з США, Китаєм, ЄС, а також на репутації особисто В. Путіна. І всі свої потужні можливості, інститути вона кине на те, щоб вибори 2019 року підготували грунт для виборів 2024 року під гаслом «За зміцнення дружби з братнім російським народом» («День», № 169 20.09.2018 р.). Не вдасться реалізувати цю мету прямим, військовим шляхом — будуть використовуватись усі методи, щоб посіяти в Україні тотальне невдоволення, недовіру до влади, хаос. І втягнути Україну в сферу впливу Росії, яка й наведе тут порядок. Варто пам’ятати, що вся історія Росії — це збільшення її розмірів. Це — запорука її існування. Інакше доведеться займатися внутрішніми проблемами від Санкт-Петербурга до Владивостока.
Європа. Європейський Союз Україна цікавить насамперед, як східна окраїна Європи, на якій відбувається військовий конфлікт, що порушує комфортний стан європейської бюрократії, що склався в повоєнний період. Вона з трудом усвідомлює, що залишити територію найбільшої країни Європи як зону миру і спокою, а не як джерело напруження, вимагає не тільки малодієвих резолюцій, а й реальних кроків. Зростаюча агресія Росії «сприяє» радикалізації Європи. З точки зору території України варто зауважити, що країни Європи не мають територіальних претензій до України. Навпаки, вони зацікавлені в тому, щоб питання про будь-які зміни кордонів у Європі взагалі не виникало. З цього твердження, щоправда, випадають події навколо минулої Югославії. Але це — виключення.
США. Для США далека Україна цікава насамперед, як поле протистояння Росії, яка визнана одним із найбільших викликів на сьогодні для США. І як територія, яка безпосередньо межує з непередбачуваним агресором, і яка може бути використана для конкретних кроків пощо його стримуваня. Варто відзначити, що й у такій якості Україна не є в переліку першочергових інтересів США. Але варто повторитись, про неї не забувають. І у США також немає жодних територіальних претензій до України.
Отже, територіальні претензії до України має тільки Росія. Але ці претензії обмежені територіально і надійно фіксуються поступово зростаючою міццю військових сил України, а також контролюються міжнародними партнерами України. Решта території України в повній власності народу України. То хто ж заважає йому навести лад на цій території, в своєму домі? Хто заважає перетворити її на джерело добробуту кожного українця, зробити її привабливою для іноземних інвесторів, які тільки і чекають, щоб привнести сюди сотні мільярдів доларів? Хто заважає, хай йому грець?
Питання риторичні. Відповіді на них відомі. Немає тільки того, хто взявся б за їх розв’язання. Теоретично надію дають вибори. Але тільки теоретично.
Такий мало компліментарний погляд на місце України в світовій політиці має спонукати майбутнього президента, майбутній склад Верховної Ради до кардинальної зміни політики всередині країни. Маємо бути не територією, а повноправним суб’єктом міжнародних відносин. Щоб будь-які рішення про майбутнє України не приймали за нашою спиною.
