Чи вартий Париж меси
За яких умов Україна може залишитися один на один із путінською Росією і збройними сепаратистами
Переговори «нормандської четвірки» в Парижі начебто завершилися на оптимістичній ноті. І озброєння сторони почали відводити від лінії розмежування, і щодо виборів на Донбасі наче домовилися. Але хороші угоди щодо Донбасу приймалися не раз і не два, а ситуація там як і раніше тривожна. Добре, звісно, що протягом кількох днів перед зустріччю четвірки майже не було перестрілок, і угоди про перемир’я дотримувалися, але де гарантії, що війна не поновиться? Адже повернути відведені озброєння до лінії фронту за бажання можна за кілька годин. Також незрозуміло, коли будуть звільнені українські полонені, зокрема й ті, що утримуються в Росії. Їхнє звільнення могло б стати добрим позитивним сигналом про те, що цього разу все серйозно.
Але головним показником того, наскільки серйозною є обіцянка Путіна вплинути на сепаратистів, стане проведення або непроведення 18 жовтня місцевих виборів у Донецьку і 1 листопада в Луганську. Їхнє скасування може свідчити, що Путін вирішив трохи понизити градус напруженості на Донбасі. Але й протилежний сценарій зовсім не виключається. Лідери сепаратистів цілком можуть заявити, що нормандська четвірка їм не указ, і провести нелегітимні з погляду українського законодавства вибори. Якщо таке станеться, усі учасники переговорів опиняться в складній ситуації. Адже Мінські угоди будуть очевидним чином порушені. А тут тільки-но в Парижі погоджували, що їхню чинність, мабуть, доведеться подовжувати на весь 2016 рік або хоча б до його середини (що Путіну надзвичайно вигідно).
Якщо сепаратні вибори в «ЛНР» і «ДНР» відбудуться, то мінський процес, формально кажучи, треба вважати зірваним з вини сепаратистів. Цілком імовірно, що Путін цього й прагне. Тоді західним партнерам, по ідеї, необхідно якось карати Москву й вводити нові антиросійські санкції. Але чинити так дуже не хочеться. Путін це відчуває й може ризикнути поховати паризькі домовленості. При цьому перемир’я бойовики дотримуватимуться, й українські війська навряд чи наважаться його порушити.
Можна допустити, що під прикриттям перемир’я Путін спробує «заморозити» конфлікт на Донбасі, поставивши й Україну, й Захід перед доконаним фактом. Сепаратисти продовжать формувати органи влади й виганяти з територій ДНР і ЛНР усе українське. Президент Барак Обама, який зарано перетворився на «кульгаву качку», навряд чи буде дуже жорстко реагувати на поховання Росією Мінських угод. Тому не можна гарантувати, що подібні дії Москви викличуть на практиці реальне посилення санкцій. Усе може обмежитися простими деклараціями й символічними жестами. Реалізація подібного сценарію є найбільшою небезпекою для України. Реагувати на неї Київ зможе хіба що повною блокадою окупованих територій і розривом усіх зв’язків з ними, щоб тягар їх утримання став для Москви непідійомним.
Проте настільки песимістичний для України сценарій поки що не здається найбільш ймовірним, оскільки він також є найбільш ризикованим для Москви. А раптом санкції все-таки посилять? Та й навіть якщо збережуть на колишньому рівні, хорошого мало. Економічне становище Росії погіршується через падіння нафтових цін і санкцій. Тому Путін стає дедалі більш зацікавленим у тому, щоб створити хоча б видимість врегулювання на Донбасі, щоб добиватися скасування основних санкцій. Адже існує ризик, що якщо ціни на нафту продовжать своє падіння, Росії знадобиться не просто відміна санкцій, а й термінова фінансова допомога Заходу у вигляді пільгових кредитів. А такі кредити можуть видаватися лише під конкретні й вагомі політичні поступки, як це й було в період «перебудови». Путін квапиться, відчуваючи, що «ситі роки» для російської економіки добігають кінця, і попереду — довга черга «худих років». Тому російський президент квапиться легалізувати всі свої незаконні придбання в результаті агресії проти України, тобто Крим і Донбас.
Якщо Кримський півострів Путін хотів би залишити у складі Росії остаточно й безповоротно, то окуповані райони Донбасу він, навпаки, хотів би повернути Україні. Але лише у вигляді отакого «троянського коня», щоб надійно блокувати всі спроби Києва інтегруватися до Євросоюзу й НАТО й уникнути задушливого російського впливу. Частиною реалізації такого сценарію може бути озвучена через ЗМІ пропозиція сепаратистів перенести оголошені ними місцеві вибори в ДНР і ЛНР, але лише в обмін на певні зміни в українському виборчому законодавстві, які навряд чи будуть прийнятні для української сторони. По-перше, бойовики вимагають амністії для всіх прибічників самопроголошених республік, у тому числі й тих, на кого порушені справи за конкретні кримінальні злочини. По-друге, сепаратисти наполягають на зміні того пункту законодавства України, який передбачає, що навіть при проведенні виборів за мажоритарною системою висунення кандидатів може походити лише від тих суб’єктів виборчого процесу, які офіційно зареєстровані в Україні. Лідери «ДНР» і «ЛНР» хотіли б, щоб у місцевих виборах на Донбасі дозволили брати участь і кандидатам, які висунуті від громадських об’єднань, що діють лише в Донецькій і Луганській областях. І ця друга вимога набагато більшою мірою підриває державну єдність України, ніж вимога загальної амністії для бойовиків.
Якщо Київ цю вимогу в тій або іншій формі прийме, то створиться ситуація, коли в Україні, разом із загальноукраїнськими політичними партіями і організаціями зможуть існувати регіональні організації, які обмежують свою діяльність одним або в крайньому випадку двома суміжними регіонами, але при цьому повноцінно беруть участь у виборах різних рівнів. Такі поправки служитимуть заохоченню сепаратизму, причому не лише на Донбасі. Сподіваюся, що усі більш або менш відповідальні українські політики це розуміють і на поступки сепаратистам в даному принциповому питанні не підуть. Такі поступки були б руйнівні для української державності.
Саме ці умови, про повну амністію бойовиків ще до виборів, про ухвалення нового спеціального закону про особливий статус Донбасу і нового закону про вибори з урахуванням побажань сепаратистів, якщо вірити представникові адміністрації президента, й намагалися нав’язати Порошенку в Парижі. Але президент України не піддався на шантаж. Вочевидь, ті ж поступки сепаратисти за допомогою Росії намагатимуться протиснути й на засіданні Контактної групи в Мінську. Лідери «ДНР» і «ЛНР» чудово розуміють, що жодні спішно створені й створювані на території самопроголошених республік громадські й політичні об’єднання і організації не мають жодних шансів бути зареєстрованими Мін’юстом України. Тому й прагнуть заздалегідь гарантувати собі право в якихось принципових питаннях, зокрема в плані виборчого законодавства, жити поза правовим полем України.
Водночас абсолютно очевидно, що в будь-якому разі внести потрібні сепаратистами зміни до українського законодавства до 18 жовтня неможливо навіть суто технічно. Тому не можна виключити, що пропозиція про перенесення виборів направлена лише на те, щоб українська сторона її відкинула.
Тоді Захарченко і Плотницький можуть оголосити, що оскільки Київ не йде на поступки і відмовляється погоджувати питання про місцеві вибори, то самопроголошені республіки самостійно проведуть сепаратні вибори 18 жовтня і 1 листопада, як і планували. Це означатиме повернення до жорсткого, конфронтаційного сценарію. Проте повторю, що мені такий сценарій не здається найбільш імовірним. Швидше за все, сепаратисти оголосять про скасування або перенесення призначених ними місцевих виборів, причому зробити це доведеться, звісно, до 18 жовтня і без якихось попередніх умов. Зокрема, йтиметься про перенесення виборів, наприклад, на раніше озвучувану представниками сепаратистів дату 21 лютого 2016 року.
Таким чином, Кремль і його маріонетки отримають можливість шантажувати Україну і тримати весь процес підготовки до місцевих виборів у підвішеному стані, погрожуючи в разі неприйняття своїх вимог проведенням сепаратних виборів. Тут Києву необхідно наполягати на безумовній відмові, без будь-яких перенесень, від проведення виборів на Донбасі поза законодавством України.
Але навіть якщо сепаратисти врешті-решт погодяться на проведення виборів за українськими законами, тут залишиться чимало підводних каменів. Звісно, вільні вибори на Донбасі можуть відбуватися лише за умови виведення з його території всіх іноземних військ і іноземних добровольців, так само як і всіх важких озброєнь, роззброєння незаконних озброєних формувань і взяття Україною під контроль російсько-українського кордону в нині окупованих районах Донбасу. Інакше вибори перетворяться на фарс, у ході якого нинішні лідери сепаратистів отримають цілком легальний статус представників місцевої влади. Проте Росія досі так і не визнала наявності своїх військ та озброєнь на Донбасі, і абсолютно незрозуміло, як вона обіцятиме вивести те, чого, за запевненнями Кремля, на Донбасі немає і ніколи не було. А от Німеччина і Франція, розуміючи, що Путін не збирається йти з Донбасу, як здається, готові піти легким шляхом: спочатку місцеві вибори на Донбасі, нехай за українським законодавством, але за негласної присутності «зелених чоловічків», а лише потім передача українсько-російського кордону в Донбасі під контроль українських прикордонників.
Якщо Порошенко погодиться на такий сценарій розвитку подій, це стане катастрофою для України. Адже тоді лідери бойовиків будуть легалізовані, російські війська і добровольці з усім своїм озброєнням на Донбасі залишаться, а українські прикордонники на кордоні з Росією фактично виявляться в заручниках у «ввічливих людей» з танками й автоматами і нічого реально контролювати не зможуть. Водночас формально Мінські угоди будуть виконані, санкції з Росії зняті, і Захід втратить основний важіль тиску на Росію, який він сьогодні використовує. Запевнення про те, що на зустрічі в Парижі було досягнуто домовленість про допуск спостерігачів ОБСЄ до російсько-українського кордону, здатні викликати лише сумну посмішку. Ми вже переконалися, як ці спостерігачі контролюють (вірніше, не контролюють) зону конфлікту. І тоді Україна, як і раніше, залишиться наодинці з путінською Росією й озброєними сепаратистами, але вже без колишньої підтримки світової спільноти.
Щоб не допустити такого несприятливого розвитку подій, Україні необхідно будь-що не допустити проведення виборів на Донбасі на подібних умовах. Хай краще вони будуть відтерміновані на невизначений термін. Адже в цьому випадку Росія не виконає Мінських домовленостей, і санкції й тиски Заходу на неї, як мінімум, зберігатимуться на колишньому рівні. Остаточним же врегулюванням конфлікту на Донбасі тоді, кінець кінцем, доведеться займатися новій американській адміністрації.
Борис СОКОЛОВ, публіцист Москва, спеціально для «Дня»
