Чи злізе Європа з газової голки?
Чи можна сказати, що для Європи залежність від постачань російського газу (і, меншою мірою, нафти) — однозначне зло? Позитивно відповісти на це питання можна було б у тому разі, якщо розглядати Європу як щось ціле, з єдиною волею і єдиним розумом.
Але навіть якщо глянути мигцем, цього достатньо, щоб переконатися, що це не так. І йдеться не лише і не стільки про відмінності між європейськими країнами.
Візьмемо для прикладу нашу найближчу сусідку — Польщу, яка останніми роками попсувала Україні стільки нервів. Тут вже давно задають тон крайні праві сили, які підняли на щит націоналізм, горезвісні традиційні цінності, клерикалізм — загалом, те, що останніми роками прийнято називати євроскептичними поглядами. І коріння нинішніх польських претензій до нашої країни тримається в цьому ґрунті, оскільки вона не сприймає стару і начебто оптимальну для всіх формулу «прощаємо й просимо вибачення».
Однак чи можна за цими, начебто панівними, настроями судити про все польське суспільство? Підстави для сумнівів в цьому є — ще минулої суботи у Варшаві пройшла антиурядова демонстрація під гаслом «Європа має значення». У ній взяли участь десятки тисяч людей, які не меншою мірою поляки, ніж ті, хто голосує за «Право і справедливість», підтримуючи Річ Посполиту від моря до моря, міцну родину й католицькі духовні скріпи.
Така сама ситуація і з орієнтацією на російські енергоносії, причому у всіх європейських країнах. Можна згадати нещодавнє висловлювання єврокомісара з питань конкуренції Маргрете Вестагер, яка стверджує: «Наша спільна стратегія передбачає отримання енергії з різних джерел, щоб не так сильно залежати від Росії». І з цим, при здоровому міркуванні, важко сперечатися. Як не викликає сумнівів позиція і тієї самої Польщі, яка днями почала розслідування щодо «Північного потоку-2», звинувачуючи пов’язані з ним компанії в порушенні антимонопольного законодавства.
Але Європа купує російські енергоносії вже не перше десятиліття. За цей час встиг сформуватися цілий прошарок підприємців, які заробили на цьому статки, і політиків, чиї позиції тримаються виключно на російській підтримці. Вони, зрозуміло, зовсім не зацікавлені у розриві такого співробітництва, щобільше, готові на багато що, тільки б зберегти його. Наскільки б аморальним не була поведінка Москви і у внутрішніх справах, і на міжнародній арені, але й у політиці, і в бізнесі моральні міркування зазвичай відступають перед міркуваннями вигоди. Більш серйозною противагою може стати хіба що інстинкт самозбереження, але для того, щоб він включився, потрібно усвідомлювати, наскільки Росія є небезпечною для Європи. Однак — і ті європейці, і ці.
Тому не варто дивуватися тому, що «Північний потік-2», який на разі існує лише в проекті, вже має чимало впливових прихильників, як, втім, і противників.
США — інша річ, для них в економічному сенсі набагато менш важливими є російські газ та нафта. Натомість вони беруть до уваги політичний фактор: РФ використовує постачання палива як засіб зміцнення свого впливу в Старому Світі. З огляду на нинішні імперські амбіції Росії, це не може не викликати тривогу. Тому цілком природним виглядає заява американського посла в Німеччині Річарда Гренелла про «дуже проблематичну» позицію Німеччини з цього питання і про російський вплив на континент через «Північний потік-2». Американський дипломат може дозволити у цьому питанні таку свободу висловлювань, яка навряд чи припустима для європейських політиків.
Однак можливість для Путіна викручувати руки Європі через постачання газу — ще не найстрашніше. Слід пам’ятати, що Росія є ворожою науково-технічному прогресові. Ворожою не з чиєїсь злої волі, а через свої об’єктивні інтереси. Прогрес неминуче веде до появи нових джерел енергії, і в перспективі Росія зі своїми газом та нафтою ризикує залишитися нікому не потрібною. Цими міркуваннями керується і частина європейських еліт, але знову ж таки не тому, що в буквальному сенсі куплена Москвою. Просто російсько-європейський бізнес одночасно є і європейськи-російським, і зацікавлені у ньому всі сторони.
Через це дуже важко розмірковувати про якусь «позицію Європи» щодо Росії і, тим самим, України — таких позицій багато, і ніхто не наважиться передбачити, яка з них візьме гору.
Донедавна, слід визнати, Росії вдавалося досить успішно грати на цих розбіжностях, де економіка є невіддільною від політики. Досить згадати хоча б про переговори «нормандської четвірки», де дві найвпливовіші європейські країни — Німеччина та Франція — або не захотіли, або не змогли вгамувати загарбницькі апетити Москви. При цьому очевидно, що «Північний потік-2», перетворившись із проекту на реальність, ще більше зміцнить позиції Росії.
США висловили свою думку із цього питання, і не лише вустами Гренелла. Але на разі це всього лише думка: мовляв, новий газопровід із Росії — не те, що потрібно Європі, й Америка ним «дуже стурбована» (ах, як же дипломати люблять це слово!). Більше не пролунало нічого — жодного слова, наприклад, про якусь можливу альтернативу цьому газопроводу. Тим часом, «Північний потік-2» — це дуже великі гроші, пересилити які можна тільки ще більшими грошима. На разі такої сили на обрії не видно. Залишається сподіватися, що підтримка США, нехай навіть поки що лише платонічна, зміцнить становище тих сил в Європі, які налаштовані на приборкання російських амбіцій.
