Чи зуміє Європа адекватно оцінити новітні загрози?
«Захищаючи себе від біженців, запроваджуємо занепад Європи». Так зветься стаття Давида Варшавського, яку наприкінці минулого місяця опублікувала Gazeta Wyborcza. Автор статті слушно зазначає, що Європа зіштовхнулася з новою реальністю. Війни на Близькому Сході, тривала кризова ситуація на Африканському Розі, нестабільність у Північній Африці, - все це виливається у прагнення величезних мас людей із цих регіонів утекти до стабільної та ситої Європи.
Що ж, констатація загалом вірна. Як і схожі на це констатації низки інших авторів у німецьких, британських чи французьких виданнях. А разом із тим аналітики практично всіх європейських мас-медіа (боюся, що й урядові експерти також) засвідчують свої дуже серйозні теоретичні ґанджі, нечітко розрізняючи засадничі поняття (а то й змішуючи їх докупи); в результаті їхні висновки виявляються хибними. Тим часом ідеться про надзвичайно важливу для України проблему. Ще рік-другий – і жодну допомогу від ЄС Україна перестане отримувати, Євросоюз на це не матиме вільних коштів. Бо ж цього року лише Німеччина прийме не менше, ніж 800 тисяч нових жителів (майже всі – з арабського світу), а загалом їхнє число по ЄС перевищить мільйон. А наступний рік? А 2017-й? Людські потоки, видається, лише зростатимуть…
Але я відзначив концептуальний хаос у тих, хто осмислює цю проблему. Справді-бо, зверніть увагу: як синоніми вживаються поняття «мігранти», «біженці», «переселенці». А це глибоко невірно.
Біженці – це ті, хто рятується від смерті, спричиненої чи воєнним лихоліттям, чи геноцидом, чи страшним голодом; це ті, хто в силу об’єктивних причин не може залишатися на землі своєї батьківщини. Тож відмова прийняти ті чи інші групи біженців прирікає цих людей на муки та – нерідко – на загибель. Для біженців головне – десь притулитися та вижити, порятувати себе та своїх дітей. Повернення на батьківщину для них постає на порядок денний лише після нормалізації ситуації в їхніх рідних країнах, і не обов’язково вони туди повертаються, якщо десь вдається нормально влаштуватися.
Мігранти діляться на дві основні категорії. Перша – це політичні емігранти, чия ситуація схожа з ситуацією біженців, тільки спричинена не лише об’єктивними, а й суб’єктивними обставинами (їхніми ідеологічними чи релігійними переконаннями, що достеменно не збігаються з переконаннями панівних груп у певних країнах). Політемігранти не тікають від лиха світ за очі: вони здебільшого до останнього ведуть боротьбу за свої права та свої життя, але під невблаганним тиском обставин змушені полишати вітчизну – з тим, щоби продовжувати з-за кордону вести боротьбу проти ворогів. У разі, якщо ця боротьба виявиться успішною, то принаймні частина політемігрантів повернеться додому, інші ж, хто вже укорінився там, де їх прийняли, будуть допомагати своїм країнам з-за їхніх меж.
І біженці, і політемігранти у своїй масі – це люди вдячні та лояльні до тих, хто їх прихистив, це налаштовані на часткову соціокультурну інтеграцію в життя країн розселення, це трударі, а не нероби.
Друга група мігрантів – це економічні мігранти, які ідуть за межі власної батьківщини у пошуках кращого життя. При цьому частина з них, можливо, навіть більша, прагне жити «на халяву», мовляв, Європа й Америка багаті, то чом би й нас не підгодувати, інша частина готова працювати. Що стосується США, то там доволі жорсткі норми життя, тож працювати доводиться майже всім (за винятком людей похилого віку, інвалідів і багатодітних матерів), а от у багатьох країнах Європи «халяви» у вигляді соціальних програм вистачає, що під’юджує мігрантів не надто прагнути інтегруватися та працювати.
І, нарешті, переселенці. Знаний гарвардський історик та політолог Семюел Гантінгтон вважав, що різниця між переселенцями і мігрантами принципова. Перші залишають зазвичай свої рідні країни великими групами і впродовж певного періоду часу; вони відкріпляються в інші краї у пошуках кращої долі та задля втілення певних ідеалів – політичних чи релігійних, або і перших, і других. На новому місці переселенці створюють своє власне суспільство на засадах, які відображають їхню спільну мету та визначають їхнє колективне ставлення до себе самих і до покинутої назавжди батьківщини.
Мігранти ж, за Гантінгтоном, нового суспільства не створюють, вони просто переїжджають з однієї країни в іншу, а в разі потреби – у другу, третю і так далі. Міграція – це, як правило, процес не колективний, а особистий, яких охоплює окремих людей і сім’ї, які в персональному порядку визначають своє ставлення до нової країни і до колишній батьківщині. Мігрантів може приваблювати той чи інший тип суспільства в країнах, куди вони прямують, і коли мігрантів стає багато й вони не встигають інтегруватися, то можлива досить помітна зміна ситуації в країні, куди вони переселялися.
Сполучені Штати Америки в цьому контексті були створені переселенцями та їхніми нащадками (переселенцями не лише з Англії, а й з Ірландії, Голландії, Німеччини), які побудували бажане суспільство та врешті-решт здобули незалежність. У США свою специфіку має Луїзіана – там чимало нащадків переселенців з Іспанії і Франції та деякі інші штати, де є нащадки переселенців з Іспанії. А далі йшли хвилі міграції, яка орієнтувалася на вже усталені цінності, на чинні норми життя. В тому числі й емігранти з України.
До речі, сам термін «іммігрант» був запроваджений в заокеанських штатах у 80-х роках XVIII століття спеціально для того, щоб відрізняти новоприбулий люд від «корінного» населення – ясна річ, не від індіанців, а від тих, хто будував нове суспільство переселенців-колоністів і їхніх нащадків.
У Канаді ситуація розвивалася інакше. Першими були переселенці з Франції (нинішній Квебек), потім, коли Канада перейшла до Англії, туди поїхали переселенці з Британських островів. Були й переселенці з українських земель – вони розселялися здебільшого компактно, уряду Канади потрібні були саме такі переселенці, які могли би бути ефективними землеробами на землях від Великих озер до Скелястих гір, й вони ними стали, зберігши немалою мірою свою культурну ідентичність, яка набула політичного забарвлення пізніше.
Отож автор польської газети (в числі багатьох інших аналітиків) допускає помилку, стверджуючи, що США, мовляв, це країна мігрантів. З цієї помилки виростає інша: мовляв, Європі добре було би взяти за приклад Штати і перетворити міграцію «з катастрофи на наш козир». Бо на втечу зазвичай наважуються найактивніші люди, які можуть зробити найбільший внесок у нові суспільства, особливо якщо їх мотивує вдячність за отримання притулку і терпимість, яку до них проявляють. Пробі, але ж чому майже всі ті, хто проривається до Європи, прагнуть жити у Німеччині чи Швеції? А тому, що там велика соціальна «халява» та майже необмежена терпимість – причому не до іновірців як таких, а до радикальних ісламістів.
Ось тут ми й підходимо до головного. А головне те, що якщо не переважну, то дуже значну частину людських потоків до Європи складають не біженці й не мігранти, а переселенці, які збираються будувати (і вже будують!) у ЄС свій «новий світ», що живе за законами шаріату і не збирається інтегруватися у простір європейських цивілізаційний норм. Зверніть увагу на численні фото та відео, де зображені здоровила, які виставляють поперед себе хлопчаків з плакатами: «Help me!». Мовляв, ми нещасні, беззахисні, голодні, голі й босі, вигнані з батьківщини… А чи не з розрахунку на дурних гяурів, яких гріх не надурити, виставляють цих хлопчаків, за чиїми спинами ховаються кремезні дядьки? Чому тисячі й тисячі курдських дівчат і жінок самовіддано воюють з радикальними ісламістами у Сирії й Іраку, а сотні тисяч «утікачів» біжать до Європи? Лідерам ЄС та аналітикам європейських мас-медіа варто було би, поки не пізно, замислитися над цим. Бо ж якщо хтось із утікачів об’єктивно і є біженцем, так це християни Близького Сходу, яких захищають від нищення ісламістами хіба що курди. Та чи переймається хтось проблемами християн?
А загалом, якщо політична й інтелектуальна еліта Європи не позбавиться невірних концепцій і не розв’яже нинішню «міграційну квадратуру кола», то стануть реальністю багато які жахіття, що про них пише Gazeta Wyborcza. І не лише вони, а й те, що за останні десятиліття ми побачили на Сході. Втім, час іще є, головне, щоб він не став змарнованим у беззмістовних дискусіях.
