До крикунів у Раді…
«Фашисти!» і «Українська!» – тепер це основні гасла в українському парламенті. Іноді, правда, ще кричать старе «Ганьба!»... Верховна рада вирує, там сьогодні відбуваються дискусії, обговорення, особисте натискання кнопок (хоча «в семье не без урода») тощо. Хтось навіть заговорив про повернення парламентаризму – самі депутати, здається, – але не будемо поспішати. Почекаємо. А поки про те, з чого починав.
Отже, «Фашисти!» і «Українська!». Якщо вже на те пішло, абсолютно неспівмірні гасла. І зазмістом, і заформою. Перше є неприпустимим у будь-яких проявах, друге – нормальне явище для нормальної людини, яка проживає в Україні, тим більше депутата, чиновника…
Здавалося б, вимога «свободівців» говорити українською у Верховній Раді є зрозумілою, але через надмірний радикалізм вона отримала зворотній ефект. Навіть ті, хто знає українську серед регіоналів та комуністів, принципово переходять на російську, не кажучи про тих, хто її елементарно не знає. Ну а скандувати у відповідь «Фашисти»» просто нерозумно.
Не буду зупинятися на «Свободі» (про це ми в «Дні» неодноразово писали) – у даному випадку вона висуває логічну вимогу (потрібні інші підходи). Поговоримо про тих, хто принципово не говорить і елементарно не знає. Насправді, це питання розвитку. Або людина хоче і може, або вона не хоче і не може. Щоправда, є випадок Азарова, який хоче, але не може. До речі, у цьому питанні він у мене викликає більше поваги, ніж та ж Богословська, яка може, але не хоче.
Аргументи російськомовних депутатів, що вони на зло «свободівцям» відтепер будуть говорити саме так, виглядають жалюгідними. По-перше, чим ви тоді відрізняєтеся від них (якщо брати до уваги методи), а по-друге, ви все-таки не на базарі, а в парламенті. Покажіть себе – свої знання і повагу до державних органів.
Тепер щодо начебто цементно-бетонного аргументу про виборців. «Вони нам делегували право говорити російською!» – кажуть регіонали. Говорити можна, ніхто не забороняє, але ж не під час виступів у парламенті (Конституція передбачає єдину державну мову – українську). Хоча, мені здається, питання навіть глибше. Кандидат від східних чи південних областей, який спирається на своїх виборців, має бути для них прикладом удосконалення, а не «повторялой». Депутат – це не хвилею винесений на владний Олімп об’єкт, як часто буває у нас, а думаючий, освічений, вихований суб’єкт. Як мінімум він має знати історію своєї країни, регіону – скільки було зроблено за імперських і радянських часів для знищення українства. Своїх виборців він має вести за собою, а не тільки заглядати їм до рота.
Коли сьогодні Єфремов каже, що виборці в Луганську просили його говорити російською, то це не виконання їхньої волі, а результат тривалої русифікації. Коли російськомовні депутати кричать, що вони захищають право своїх виборців, так вони навпаки – обмежують їх у правах. Ці псевдозахисники лише консервують ситуацію хворого суспільства і позбавляють можливості людей вибратися з болота – розвиватися. А навіщо, якщо в каламутній воді, легше рибу ловити (збагачуватися)?
Я уявляю, що було б зі мною, якби я мав таку позицію. Мій батько – гагауз, мати – болгарка. Я народився в Україні (ще за часів помираючого СРСР). Вивчити російську було легше – мова інтернаціонального спілкування, а от українську – у російськомовному середовищі Одеської області? Довелося докласти чимало зусиль. У результаті сьогодні я знаю як мінімум чотири мови – гагаузьку, болгарську, українську і російську. Кожну з них я застосовую – є середовища для спілкування. Але навряд чи я міг би працювати в Києві – в «Дні», якби не бажав вивчити українську. І це не дискримінація, це зусилля над собою, яких, між іншим, я маю докласти більше, щоб краще вивчити іноземну. До речі, наша газета виходить трьома мовами – українською, російською і англійською. Така наша своєрідна відповідь усім борцям за мовні права. Адже питання мови не є питанням примусу («Свободі») – це питання власного стимулу (Партії регіонів). А взагалі це елементарна повага до цієї країни.
