Довга тінь Великої війни
Цього року мине сто років з початку Першої світової війни. І це достатня причина для того, щоб осмислити чому ця значна Європейська катастрофа вчить нас сьогодні. Дійсно наслідки Великої війни продовжують відчуватися в міжнародних відносинах і глобальній системі держав. Але чи навчилися ми чомусь від невдач в політиці урядів, інституцій і міжнародної дипломатії, які сталися влітку 1914 року?
Велика частина північної півкулі продовжує боротися зі спадщиною великих європейських імперій — Габсбургів, Російської і Османської, — які були зруйновані в результаті Першої світової війни, або чий розпад, як у разі Британської імперії, було ініційовано війною і закріплено печаткою його більш кривавими нащадками через покоління. Отримані розламані зони — на Балканах і на Близькому Сході, наприклад, — є джерелом деяких із сьогоднішніх серйозних ризиків для регіональної безпеки, і навіть для миру в усьому світі.
Після закінчення холодної війни і розпаду Радянського наступника Російської імперії, війна повернулася на Балкани з дуже схожими умовами на ті, які переважали в період до 1914 року: з агресивним націоналізмом, який зрештою реконфігурував Югославію, яка розпадається на шість окремих держав. Звичайно, президент Сербії Слободан Мілошевич, чий заклик до «Великої Сербії» спричинив війну, не несе повної відповідальності за такі події: на мить Європа була в небезпеці повернення до конфронтації 1914 року, з Францією і Великою Британією, які підтримували Сербію, і Німеччиною й Австрією, які були за Хорватію.
На щастя повторення не сталося, тому що Захід отримав безцінний урок від історичних помилок. Сьогодні три чинники справляють великий вплив на уникнення катастрофи: військова присутність Сполучених Штатів в Європі, поступ європейської інтеграції і відмова Європи від великодержавної політики. Проте немає жодного сенсу ошукувати себе: лише за умови, що балканські країни вірять у Європейський Союз і переваги членства, буде сьогоднішній нестійкий мир в регіоні ставати постійним.
Зараз такої надії не існує для Близького Сходу, чиї сучасні політичні межі були значною мірою створені Великою Британією і Францією під час Першої світової війни, коли дипломати Марк Сайкс і Франсуа Жорж-Піко засідали на переговорах про поділ Османської імперії. Крім того, створення Ізраїлю відбувається від Декларації Бальфура 1917 р., внаслідок чого подальша Британська влада в Палестині підтримала створення національного вогнища для єврейського народу.
Близький Схід створений тоді — це більш-менш Близький Схід сьогодні. Проте зараз ми є свідками його розпаду, тому що схема Сайкс-Піко завжди мала на увазі сильну зовнішню гегемонію (або дві), спроможну і готову підтримувати стабільність, скеровуючи (або придушуючи) численні конфлікти в регіоні. Велика Британія і Франція, перші гегемоністські держави, були замінені США і Радянським Союзом, в яких був лише один спадкоємець: США.
Невдачі Америки в Іраку, а також її ослаблення як світової держави і небажання підтримувати свій попередній рівень зобов’язань в цьому регіоні чинили тиск на структуру Сайкс-Піко і зробили її неспроможною, тому що жодної іншої зовнішньої сили для цієї роботи не існує. У результаті вакуум було заповнено різними течіями політичного ісламу, тероризмом, протестними рухами, повстаннями, спробами відділення національних або релігійних меншин і намаганнями Ірану і Саудівської Аравії до регіональної гегемонії.
Дійсно, часткове відхилення США означає, що кінець насильницької стабільності у старому Близькому Сході не пощадить кордону Сайкса-Піко. Події в Сирії і Іраку вже засвідчують такі наміри, а майбутнє Лівану і Йорданії стає дедалі більш невизначеним.
Однією з небагатьох позитивних особливостей регіону є те, що зараз в ньому не беруть участі жодні глобальні суперництва. Але регіональна боротьба за вплив між Іраном і Саудівською Аравією (з Ізраїлем як третім актором) може виявитися ще більш небезпечною, враховуючи переважаюче — і глибоко вкорінене — мислення про традиційну політику сили. Установи і традиції, що підтримують співпрацю в розв’язанні конфліктів, навряд чи існують у регіоні.
Пам’ять про 1914 р. може викликати найбільше занепокоєння у Східній Азії, де всі інгредієнти подібної катастрофи накопичилися: ядерна зброя, піднесення Китаю як світової держави, невирішені територіальні і прикордонні спори, поділ Корейського півострова, історичні образи, одержимість статусом і престижем, і жодних механізмів співпраці у врегулюванні конфліктів. Недовіра і політика сили є порядком дня.
Та все ж є підстави для оптимізму у Східній Азії. Світ різко змінився з літа 1914 року. Тоді населення у світі було два мільярди, а тепер воно становить сім мільярдів. Цей факт у поєднанні з революцією комунікації створили ще більше взаємозалежності і змусили світ прийняти тіснішу співпрацю між урядами, а збереження присутності США як стабілізатора в цьому регіоні довело свою незамінність. Більше того, тоді як ядерна зброя створює постійну небезпеку, вона також перешкоджає ризику війни як засобу політичної сили, тому що взаємне знищення — це тепер безперечний факт.
Військова техніка, мислення політиків і громадян, структура міжнародної дипломатії і багато що інше змінилося у столітті після того, як почалася Перша світова війна. І ми вивчили деякі уроки з історії, це допомогло зробити світ безпечнішим. Але нам не можна забувати про те, що влітку 1914 року більшість країн вважали катастрофу, що насувається, неможливою.
Проект Синдикат для «Дня»
Йошка ФІШЕР — екс-міністр закордонних справ Німеччини
