Другий пішов…
Восени минулого року на прес-конференції тодішнього заступника керівника Адміністрації Президента України Ігоря Гриніва, яку він давав в Ужгороді по представленні нового голови ОДА, я поцікавився у фахівця у сфері національної безпеки, чи усвідомлюють Гарант і його найближче оточення, що сьогодні саме діяльність його висуванців - Гелетея, Яреми і Гонтарєвої - становлять найбільшу внутрішню загрозу національній безпеці держави, адже їхня явно провальна діяльність щодня провокує зростання протестних настроїв у широких верствах суспільства.
Відповідь представника президентської канцелярії була прогнозовано обтічною, але суть не в цьому. Не треба бути великим стратегом з питань нацбезпеки чи «тертим» політиком, аби, проаналізувавши дії (а правильніше – бездіяльність) президентських ставлеників, зрозуміти, що їм явно не під силу тягар ключових державних посад. І якщо це багато хто розумів з самого початку призначень, а ще більше здорово мислячих і не байдужих до політичного життя країни громадяни переконалися у цьому уже після перших невдалих кроків посадовців, то чому цього не бачив Президент, коли визначався зі своїм вибором? Він що, камікадзе, котрий свідомо підриває явно провальними кадровими рішеннями власний авторитет та укорочує собі політичне довголіття? Чи певні особистісні мотиви переважили державний інтерес і просто здоровий глузд?
Як би там не було, а життя, на жаль для країни, підтвердило те, у чому було з самого початку переконане суспільство. Паркетний генерал-охоронець так і не зумів на посаді міністра оборони прийняти гучно обіцяний парад у Севастополі. Усе, на що він спромігся – своїми безглуздими заявами роздражнити агресора, який влаштував нашим НЕДОозброєним, НЕДОукомплектованим, НЕДОвишколеним, НЕДОгодованим військовим формуванням кривавий котел під Іловайськом у день Незалежності України. І Президент вимушено його першого «пішов».
Десантований у Генпрокуратуру ще один міліцейський генерал не забезпечив жодного прозорого і результативного розслідування жодної резонансної справи, не привів до суду жодного учасника чи натхненника розстрілу Майдану, не посадив на лаву підсудних жодного справжнього корупціонера чи розкрадача бюджетних мільярдів (голови сільрад – не в рахунок), звівши вимоги Революції Гідності до порожнього звуку. Він другим із президентської четвірки закономірно пішов з авансцени «ні в честь, ні в славу».
З усього видно, що нині українському суспільству слід негайно і дуже серйозно перейнятися питанням, нижче якого фінансового «плінтуса» має ще впасти гривня, аби Нацбанк зупинив руйнацію вітчизняної фінансової системи та масове зубожіння українців? Скільки ще малого і середнього бізнесу в країні має «померти», яких захмарних висот має сягнути вартість літра бензину, скільки, врешті-решт, коштуватиме буханець хліба і чи буде він щодня доступний більшості громадян України, аби Президент зрозумів, що керівником головної фінансової установи країни має бути фахівець, спроможний ефективно управляти нею на користь усього суспільства, а не тільки його верхівки?
І наостанок. Від представників влади різного рівня ні-ні, та й доводиться чути наразі ще не надто сміливі закиди, мовляв, критикувати керманичів держави у час війни з окупантом означає лляти воду на кремлівський млин, оскільки це не сприяє консолідації нації. Брехня це. І зручна ширма для прикриття власної неспроможності ефективно працювати на розвиток суспільства. Бо жодна зовнішня агресія, жодна чужоземна пропаганда настільки не загострює протестні настрої у суспільстві, як цинізм і дволикість своїх правителів. Події річної давності на Майдані – найкраще тому підтвердження.
