Дивна війна призводить до дивного миру
Дмитро Шушарін (Москва): Відповідальність всіх, хто двадцять років ностальгував за радянськими часами, очевидна
Настала тимчасова — постійного взагалі нічого не немає — стабілізація. Хоч би якими були підсумки виборів в Україні, дивний мир, що змінив дивну війну, триватиме. Внутрішній розвиток країни йтиме під впливом постійного зовнішнього чинника, чого Росія, власне, й добивалася.
У самій Росії повний консенсус, усі задоволені життям і собою, все стабілізувалося всім на радість. Еліти консолідувалися й далі будуватимуть велику імперію, статусні ліберали їм допомагатимуть і скаржитимуться на те, що санкції їх самих зачіпають. Уже скаржаться й просять їх не чіпати. І взагалі, навіщо ці санкції?
Статусні опозиціонери будуть як і раніше не в ладах з логікою. Вони говоритимуть про нереалістичність відновлення територіальної цілісності України, Грузії й Молдавії навіть у разі приходу до влади самих опозиціонерів. І обіцятимуть падіння режиму найближчими місяцями. Усе разом це означає, що вони мають намір нічого не міняти в політиці нинішньої влади, тобто в тій самій політиці, результатом якої буде швидке падіння цієї влади. Але логіка не істотна. Головне — як добре, що всі ми тут сьогодні зібралися.
Російський бунт, якого всі бояться, якщо й буде, то під тими ж гаслами, що у влади з опозицією, — націоналізм і популізм. Отже, за владу ти чи ні, любиш Путіна чи ненавидиш — ніякого значення не має. Сталася дуже хитра й дуже надійна консолідація суспільства. Суперечки лише про прояв і здійснення мерзенності, а не про те, як її подолати.
Для того, щоб це зрозуміти, російській інтелігенції доведеться відмовитися від вікових стереотипів, за якими влада завжди була погана, а її критики — святі. Понад сто років тому автори збірки «Віхи» спробували це пояснити тодішній прогресивній громадськості, але їй було простіше дивитися на світ звичним поглядом. Саме це й призвело до романтизації тероризму й співучасті — навіть опором — у будівництві російського тоталітаризму, який є соціокультурною цілісністю, що включає як владу, так і її критиків. І навіть деколи тих, хто веде з ним збройну боротьбу.
У наш час стадність і обмеженість російської інтелігенції привели її до підтримки націоналіста й популіста Навального, а зараз — до підтримки політики Путіна на пострадянському просторі. Почавши піддакувати Ходоронавальному, а отже Путіну, з кримнашем, прогресивна громадськість прирекла себе й на подальший «реалізм у формулюваннях». Тепер їй залишається лише підсміюватися при словах «хохли», «укропи», «гризуни» (з лексикону Навального, тож вважай — уже), «чурки», «чорножопі», «жиди».
Проте політика Путіна не зводиться до націоналістичної риторики. Щоб зрозуміти перспективи нинішньої Росії, треба уважно вивчити досвід сепаратистських утворень, які абсолютно не цікавили й не цікавлять прогресивну громадськість. А даремно — починаючи з Придністров’я, на цих територіях відпрацьовується модель майбутнього Росії. Насильство як джерело влади й права, відсутність будь-яких свобод, включаючи економічні, етнічні чистки й відсутність культурного й інтелектуального життя, хоч трохи виходить за рамки потреб влади.
Отже, не сказавши сьогодні тверде «ні» кримнашу, ставши реалістами й прагматиками, прогресивна громадськість бере участь у перевлаштуванні Росії, в ході якого буде знищена.
Інтелектуали й ліберали у владі й при владі розуміють, що все їхнє благополуччя залежить від шпани, яка в будь-який момент зробить з ними все що завгодно. І між собою називають речі своїми іменами. І сміються з неосвіченого Путіна, безграмотних і темних топтунів і стукачів, які разом з цим завклубом стали володарями доль. І гидливо морщаться. І вже давно кожен з них може зіскочити й прогодувати себе самого. І жити навіть краще, ніж він живе зараз. І не в Росії, а там, де у них і діти, і гроші.
Але статус, але чарівливість влади, але плазування, яке зміниться ворожістю за перших ознак опали. Але репутація лузера, фрика, юрода, божевільного, яка буде у них, якщо вони просто підуть і навіть не називатимуть речі своїми іменами, мовчатимуть.
Тобто головне для них — думка тих, хто залишиться, в колишньому статусі. Ті, хто не в їхньому колі, давно перестали бути для них людьми — і співвітчизники, і іноземці. Опинитися поряд з ними, нарівні з ними — ось що найстрашніше, навіть якщо жити в особняку, що охороняється, на власному острові. Ні, ніколи. До останнього триматися, триматися. І допомагати тим, кого зневажаєш, хто тебе ж самого гнобить.
Відповідальність усіх, хто двадцять років ностальгував за радянськими часами, очевидна. Не настільки зрозуміла ще відповідальність тієї частини журналістів, які зробили слово «публіцистика» лайковим, як це прийнято в субкультурі «Коммерсанта» й глянцю. Вони навіювали собі й іншим, що журналістика не має ніякої місії. Хоча вона є, і дуже проста — сприяння здійсненню конституційних прав громадян на свободу отримання й поширення інформації. Вони провели дезаксіологізацію журналістики, не допускаючи в свою продукцію прямий захист цінностей, без затвердження яких місія журналістики нездійснима. Це, мабуть, найголовніший парадокс російської журналістики в короткий період її вільного розвитку. Вона сама підготувала своє знищення.
У всі часи історична пам’ять має одну особливість — найменша увага приділяється тому, що було зовсім недавно. Останні двадцять п’ять років історії народів колишнього СРСР до пуття не вивчаються й не осмислюються. Якщо щось і досліджується, то боротьба за владу, макроекономіка, відносини із зовнішнім світом.
Тим часом у сепаратистських новоутвореннях відпрацьовувалося й визрівало те, що зараз опинилося в центрі глобальної політики. І те, до чого крок за кроком йде Росія. Процес цей не був лінійним, в різний час до нього залучалися різні сили. Кліше про всесильний НКДБ не дозволяє адекватно оцінити зростання впливу армії в процесі становлення сепаратистського поясу на пострадянському просторі. Далеко не завжди Кремль був від цього в захваті, досить пригадати те, як доместицирували Олександра Лебедя, загибель якого, як і смерть багатьох інших, дуже різних помітних людей, так і залишиться таємницею. Його політичний підйом почався з Придністров’я.
А в Абхазії російські військові виростили Шаміля Басаєва й багатьох інших чеченських бойовиків, з якими потім їм самим довелося воювати. Але чеченська історія — це все-таки інше. Там не було використання сепаратизму для ослаблення нової державності в країнах, що входили раніше до СРСР. При цьому на де-факто відторгнутих територіях складалися бізнес-співтовариства, що вилися одне з одним і вели постійну внутрішню боротьбу.
Це бізнес особливого роду — кримінальний і паразитичний. У його тонкощах можна розбиратися нескінченно, але загальний принцип скрізь один: чим гірше, тим краще. При цьому тамошні правлячі еліти паразитують на всьому: на Росії, на власному населенні, на економіці тих країн, від яких вони відокремилися. Ось і зараз деякі українські політики закликають не розривати зв’язків з Кримом і забезпечити соціальну підтримку населенню Донбасу. Створюється нова конфігурація: дивна війна призводить до дивного миру. Україна стає не зовсім Україною, сепаратисти не зовсім сепаратистами, а Росія не зовсім агресором.
Хто вигадав, ніби з Путіним настала нова епоха? Придністров’я, Крим і Абхазія почалися з перших днів існування РФ. Точніше, продовжилися. Те саме й у масовій культурі. Тільки раніше все крушив і всіх вбивав ублюдок Данило Багров з «Брата» й «Брата-2», який підкорив Америку й помстився українцям за Севастополь, та працівники праски і паяльника з телесеріалу «Бригада». Про те, що починали вони як садисти й кати, в серіалі скромно умовчувалося. А тепер на кіно— й телеекранах, у серіалах і інформаційних програмах усе руйнують, усіх вбивають, а трапляється, що й відкрито катують, люди в різних погонах.
Але ж це все ненадовго — так говорить багато хто в Україні та Росії. СРСР розвалився, а він був більший і сильніший за нинішню РФ. Усі імперії руйнуються.
По-перше, це, в принципі, не аргумент на користь розвалу РФ, як і безглузде «всі імперії розвалюються». По-друге, РФ сильніша за покійний Радянський Союз, а протилежне твердження — типовий приклад лінійної логіки. Більше зовсім не означає сильніше. Саме наявність ще чотирнадцяти республік робила тоталітарне російське утворення в державній оболонці набагато слабшим за нинішнє аналогічне утворення. Інша справа, що імперське розширення руйнує імперії, але спершу їм треба виникнути. Російська імперія лише почала складатися. Розвалюватися поки нічому. Усі її реальні й можливі проблеми — труднощі зростання, а не ознака вмирання. Щоправда, й вони можуть виявитися смертельними, але це не міняє їхньої природи.
Що ж до санкцій, на які скаржаться статусні ліберали, то вони позначаються на економіці Росії, але це не означає, що вони ослабляють режим. Людям у владі на Росію плювати. І діють вони, не оглядаючись на такі дурниці, як інтереси країни і її економіки, не кажучи вже про становище населення.
Давно відомий парадокс: війни зближують народи більше, ніж мир. Ось і зараз Україна, хоч як це дивно, зблизилася з Росією в дивній стабілізації, що веде обидві країни до конвергенції. Але для України це зближення зі зростаючою імперією й деградуючою нацією. Таке зближення і нав’язувала Росія, напавши на Україну. У ньому імперія бачить джерело свого посилення й зростання. Тепер вибір за українською нацією.
Дмитро ШУШАРІН, історик, публіцист; Москва, спеціально для «Дня»
