«Есть тоска веселая в шалостях строки»
Чудовий птах іволга співає по-різному: то флейтовими переливами, то котячими викриками. Поети, звичайно, вважають за краще чути флейту, за винятком Сергія Єсеніна, який наділив птаха невластивим плачем. Вухо політика почуло б іволгу залежно від ситуації: за однієї вловило звуки арфи, за іншої — березневе нявкання. На жаль, так само ми ставимося до багатьох речей: виділяючи в них те, що легко засвоюється, але зовсім не характеризує сутність.
Цього літа в електронних і друкованих ЗМІ заговорили про українську літературу. Ні, не про твори і творчість літераторів. У центрі дискусії — походження її як такої . У результаті народилося три погляди на українську красну писемність. Перший — українською літературою може вважатися тільки плід української мови і національного таланту. Другий — будь-який твір, створений на території сучасної України, згодиться на цю роль. Третій — якщо сам автор зараховує себе до української літератури, то так тому й бути.
Важко не помітити руку, що пересуває по полю суспільної уваги три цих наперстки. За нав’язаною — нібито літературною — полемікою виразно видніються вуха копірайтерів, які зачаїлися у кущах. У засідці все по-старому. З украй правого табору наперстки переміщаються в украй лівий, або навпаки. Сенс гри в тому, аби величезний центр, тобто більшість людей здорового глузду, втягнулися в баталії меншості: комуністів, радикальних націоналістів та інших маргінальних груп. Зрозуміло, звідки вітер дме, і зрозуміло, кому потрібно дві України з різними полюсами культур?
Коли в літературні майстерні входять рахівники, які вирішили класифікувати і систематизувати «момент творчості», добра не жди. Без рідної мови не буває рідної літератури — аксіома. Ви можете собі уявити британську літературу поза англійською мовою? Я — ні. Водночас не мова, а художні достоїнства визначають цінність твору. Чеський єврей Франц Кафка писав німецькою, південноафриканець Джон Р.Р. Толкін — англійською, як і російський дворянин В. Набоков. Поляк із Бердичева Д. Корженевський майстерно володів польською і французькою, але наприкінці життя став великим британським романістом, відомим нам під ім’ям Джозефа Конрада. Ірландський драматург Семюель Беккет творив французькою.
Коли стираються кордони між державами і комунікації дозволяють не зважати на відстані і відмінності у способах життя, то хіба можна ізолювати від цього процесу письменників? Кубинці вважали Ернеста Хемінгуея своїм, по духу і творчості, хоча сам він ніколи не відмовлявся від титулу американського прозаїка. Марі-Анрі Бейль, відомий нам як Стендаль, не дуже любив свою батьківщину Францію, але оспівував Італію. Широко відомий за межами Чехії Ярослав Гашек значно більше подобається росіянам, ніж чехам. Не все так просто у взаєминах товариств і персон літераторів. Письменництво взагалі погано піддається систематизації за якимись ознаками. А вже за національними і політичними — тим більше. Тому суперечка про кращу метрику для української літератури абсурдна сама по собі. Нехай панове і «господа» поети, прозаїки, документалісти, есеїсти пишуть так, як їм хочеться, використовуючи будь-який алфавіт, а читачі розберуться, кого і до кого зараховувати.
Надворі XXI сторіччя, і сучасні письменники вже ніколи не стануть загальнонародними, як їхні колеги з минулих сторіч. Немає єдиних систем і стандартів, що формують світогляд людей, немає єдиного автора, який би словом, відчуттям і думкою зачіпав усіх однаково. Нічим не обмежене різноманіття проявів творчих начал, мабуть, єдиний критерій оцінки літературного життя. Майже двісті років тому з таким висновком погодилися американці в полеміці про особливості національної літератури. А належить він поетові Генрі Лонгфелло, який відзначив, що найбільш універсальна література, зрештою, є і найбільш національною.
На жаль, не лише в словесності ми відкочуємося на 100 і 200 років назад. Із загадкових причин країна не бажає вирішувати свої проблеми на основі вже набутого цивілізацією досвіду. Шукаємо шлях до процвітання на зарослих стежках середньовіччя, комуністичного і дохристиянського минулого. Відмовляємося від кращої з існуючих систем безпеки і залишаємося ні з чим у напруженій ситуації. Без друзів на Півночі, Сході, Півдні і Заході. Кидаємо мільйони на черпання мула з Дунаю, в той час, коли скрізь чищення водних артерій починають з малих річок і річечок. Постійно переписуємо Конституцію, жодного року не проживши у дусі її положень...
Словом, у нас так багато дурості, що українським письменникам і публіцистам, незалежно від лексичних особливостей, настав час закрити свої творчі лабораторії, вивішуючи таблички: «Всі пішли на фронт боротьби з ідіотизмом». Фронт утворився давно, але зараз відчувається активізація бойових дій за всіма напрямами: від малозначного (з точки зору командувачів) літературного, до стратегічного — того, де газ, зерно і цукерки перетворюються на важелі тиску. Звичні прийоми роботи російської пропагандистської машини поєднуються із звичними реакціями української влади і ЗМІ. Влада мовчить, а ЗМІ нагнітають жахи. «Повномасштабна торговельна війна»! «Путін покинув Кремль і десь у таємному бункері планує захоплення Криму»! «Новий грузинський сценарій для України»! Такими повідомленнями заповнені віртуальні простори і їхня тональність, мабуть, повинна залякати слабких українців до панічної втечі в Митний союз, а сильних — до такої ж втечі у зворотний бік. Виходить, по обидва боки фронту всі задоволені спецоперацією. Одні об’єднують суспільство довкола В. Януковича, «якого зібрався повалити Путін», інші об’єднують народ довкола кремлівського ставленика, здатного втихомирити сусіда, який розбушувався. Але чи так це насправді?
Можливо, ми чуємо лише одну з пісень іволги? У російського поета С. Єсеніна вона плаче, «схоронясь в дупло», як плачуть глухарі в гаю. На наших же околицях ці птахи не ридають і в дуплах не живуть. Перекидаючись у свіжих копицях сіна поблизу українських сіл, не почуєш одночасно жовту пташку лісових узлісь і важкого господаря гущавин. Тут у пернатих, як і у тих, хто володіє пір’ям, пісні не настільки пишномовні, але частіше виявляються ближчими до реальності. Хоча в стрічках новин і дискусіях щодо вже розв’язаних проблем людства туги веселої через край — і у нас, і у них.
