Is fecit cui prodest. Зробив той, кому це вигідно
Версії вбивства Павла Шеремета можна класифікувати наступним чином:
1. Зовнішній слід;
1.1 Білоруський;
1.2 Російський;
2. Внутрішній — український;
3. Побутовий;
4. Комерційний.
У принципі, жодну із них відразу ж відкидати не можна. Навіть найнеймовірнішою на перший погляд не можна нехтувати. Життя настільки різноманітне й непередбачуване, що в ньому трапляється всяке. Проте останні дві версії розглядати не будемо через малу ймовірність. Як то кажуть, компетентні органи розберуться. З політичного погляду саме дві останні версії переважають, оскільки позбавлять владу від дуже неприємних запитань. Однак зосередимося на перших двох.
Хоча про це практично не говорять, але не слід зовсім відкидати український слід. Він може бути продовженням іноземного, а може мати й самостійне значення. Якщо взяти за основу, що вбивство Шеремета було спрямовано проти української влади з метою дестабілізації внутрішньополітичної обстановки, то бажаючих зробити це в нашій країні цілком достатньо. У президента Порошенка вистачає противників, які хотіли б поставити його у складне становище. Як всередині країни, так і за її межами.
На разі представляється, що особливих причин вбивати Павла Шеремета для українських політиків не було. У них достатньо важелів спробувати вплинути на владу. Численні ходи під будівлю Кабінету міністрів, хресні ходи з іноземним впливом тощо разом із закликами до проведення дострокових парламентських виборів цілком укладаються в систему посилення внутрішньої напруженості. Як вважають блокувальники трибуни в парламенті та їхні союзники в залі — для них головне потрапити до об’єктивів телекамер. А там хоч трава не рости. «Захисників» бідних та знедолених народ запам’ятає, й цього цілком достатньо. Ось чому політично доцільніше перейти до зовнішніх слідів.
Павло давно відомий як досить наполегливий критик і противник бацьки Лукашенка. Ще працюючи на російському телебаченні кореспондентом у Мінську він потрапив за грати за, начебто, незаконний перетин кордону з Литвою. При цьому Вільнюс офіційно заявив, що жодних претензій до журналіста не має, а ось у білоруських органів вони раптом з’явилися. Загалом, був великий скандал. Москва серйозно посварилася з Мінськом. Зрештою, Павла відпустили й він деякий час працював на російських телеканалах, поки не переїхав до України.
Цілком можливо, що у бацьки Лукашенка й не було особливої любові до Павла Шеремета через опозиційний сайт «Белорусский партизан». Однак його терпіли в набагато складніші часи міжнародної ізоляції Білорусі, а тепер, коли окреслилися ознаки потепління Мінська із Брюсселем та Вашингтоном, Лукашенку тим паче не вигідно розпочинати подібну авантюру.
Є й ще одна обставина на підтвердження подібних міркувань. Мінськ вибудовує досить вигідні для себе прагматичні відносини з Україною. Який сенс іти на загострення з сусідом й ставити комерційно вигідні зв’язки під удар при абсолютно незрозумілих дивідендах. Пише «Белорусский партизан» про білоруську владу неприємне, але ж не він один. Давно пишуть, але ніхто їх за межами Білорусії не чіпав. Немає підстав вважати, що сталося щось таке, що змусило офіційний Мінськ настільки серйозно змінити свою позицію.
Виходячи із цього, білоруський слід представляється відносно малоймовірним. Немає прямої вигоди, щоб затівати щось подібне.
А ось як раз до російського сліду слід дуже уважно придивитися. І тут немає жодної русофобії, тільки логічні побудови.
Єдиною країною, якій вкрай вигідно навіть не дестабілізація України, а хоч якийсь скандал із негативним відтінком щодо української влади, є Росія.
Тут потрібно придивитися до загальнополітичної, навіть геополітичної ситуації. Практично по всьому периметру російських кордонів намічаються неприємні тенденції. З країнами Балтії та Польщею, як членами НАТО, напруженість лише зростає. З Україною отримали 1700 км неспокійного кордону, причому власними руками. Південний Кавказ після збройного виступу в Єревані також може рушити в антиросійському напрямку. Нехай не відразу, але така загроза зростає.
Потрібно розуміти, що Південний Кавказ — зона особливого інтересу Росії, її м’яка підчеревина з урахуванням обстановки на Кавказі Північному. Втратити Вірменію з урахуванням того, що Грузію вже втрачено, а Азербайджан ніколи проросійським не був, — удар такої сили, що оговтатися можна буде дуже нескоро. Тож вірменська нестійкість має викликати у Москви такий головний біль, що інші проблеми здадуться легким нездужанням.
Після теракту в Алма-Аті зрозуміло, що Центральна Азія також завирувала й заспокоїться нескоро. А це 4 тисячі км кордону, який просто неможливо контролювати.
Тепер повернімося на Донбас. В окреслених умовах очевидно, що Росії звідти йти необхідно. Залишається просте й одночасно складне питання. Як це зробити без будь-яких поступок із боку Києва щодо хоч якоїсь автономії Донецька та Луганська. Після саміту НАТО у Варшаві проблема для Москви серйозно ускладнилася.
У таких умовах вкрай важливо для Кремля показати, що в Україні неспокійно, вбивають на вулицях журналістів. На це особливо нервово реагують на Заході. До того ж Павла Шеремета в особливій любові до нинішньої влади помічено не було. Критикував. З погляду російських спецслужб — чудовий об’єкт для теракту, можна наводити ще аргументи, але й цього вистачить. Російський слід має бути у розслідуванні пріоритетним з усіх поглядів.
До речі, він зовсім не виключає і якогось українського сліду. В країні відкрито діє п’ята російська колона. І це не метафора або фігура мови, а впертий факт. Тож не можна виключати, що вбивство Павла Шеремета було виконано українськими руками, щоб московські натхненники залишилися осторонь. Так вбивали Троцького й інших дисидентів. Звички ФСБ у порівнянні з НКВС-МДБ-КДБ анітрохи не змінилися. Справа Литвиненка є тому підтвердженням не з далекого минулого, а з близького.
