Героям – слава, урокам – амнезія!
День Перемоги за Реймсом і Карлcхорстом – нагадування про страшні уроки історії. 68 років тому море крові та сліз винесло до ніг людей, що вічно воювали один з одним, завіт мирного співіснування. Війни не вирішують проблем, голоси великих і малих народів однаково авторитетні, сила – ганебний інструмент вирішення спорів, накази генералів не скасовують моральних законів для солдатів, а життя людини важливіше, ніж ідеологічні принципи...
На згарищах спалених міст держави, що перетворилися на військові машини, намагалися формулювати ідеї, що стали фундаментом ООН. Щось вдалося втілити в життя, багато що залишилося кришталевою мрією гуманістів, але саме в ці травневі дні радісне населення планети вперше об'єдналося навколо спільних цінностей. На попелища повернулася розсудливість. Сівачами людських смертей по всьому світу виявилися не прибульці з романів Герберта Уеллса і не слуги диявола, а прості німецькі хлопці, які повірили у свою винятковість. Завдяки їм, вирішившим переробити складний світ на простий за своїм устроєм табір, усі опинилися на межі катастрофи. Організовані в партію, крамарі показали, як легко можна впасти з висот технологічного прогресу до печерних гидот, якщо мораль залишає політику.
Пафос подвигів на полях боїв завжди затьмарював гіркі уроки воєн. Ми забуваємо про моральну силу захисника Трої Гектора, схиляючись перед військовою доблестю найманця Ахілла. А отже, не військові історики відкривають людям таємниці минулого – за них це роблять міфи та пристрасті сучасників, підігріті пропагандою, модою, а іноді просто нудьгою від повторення прописних істин. Всесвітня мережа, як неупереджений фіксатор способу емоційного харчування соціуму, показує, що остання світова війна вже не чіпає серця молодих людей. Майже немає прямих родинних зв'язків між учасниками війни та їхніми нащадками. Наймолодшим ветеранам сьогодні 86 років. Що може пов'язувати глибоких старих, які залишилися за бортом комунікаційних потоків, із сучасниками? Одні завчено клянуть фашизм, а інші, поглинені таємницями загадкового Аненербе, захоплюються дизайном уніформи СС і вермахту, а у фільмах «про війну» симпатизують не тим, хто гине за батьківщину. Таким є повсякденний вектор інтересів.
Тільки раз на рік, підкоряючись давно сформованим сезонним трендам, юнаки та дівчата XXI століття присутні на процедурах вшанувань переможців 1945-го. Відблиски вічного вогню в їхніх очах не приховують погаслих поглядів. Їх не надихають приклади дідів і прадідів – убитих, поранених чи живих, але все одно залишених у минулому «де-факто» і «де-юре». Вони не готові вмирати за ідею і людину, що керує вітчизною, як і за саму Вітчизну, що належить їм лише на словах. На батьківщині розгромленого фашизму їм відкриваються привабливі перспективи людського щастя, а на уламках країни-переможниці – тільки нескінченна боротьба за виживання. Перемога над ворогом і поразка в історії зійшлися в щорічній події, схожій на винос мощів. Споглядання викликає душевний трепет, дотик перетворює святиню на прах.
Ряджені ветерани, бутафорські стрічки на антенах автомобілів, самоклейки на кшталт «Спасибі діду за перемогу» і політичні провокації на теми давно відшумілих боїв стали змістом сучасної проекції травневого дня 1945 року, коли впав Берлін, а в Празі ще тривали бої і вмирали люди. Друга світова війна не скінчилася. Значну частину радянських військ було перекинуто на Далекий Схід, і в серпні 1945 року американські бомбардувальники скинули на Хіросіму та Нагасакі атомні бомби, знищивши десятки тисяч мирних жителів. Тоді СРСР був союзником США (як 1939 року – великим другом фашистського режиму). Тому початок і кінець Другої світової війни Радянський Союз зустрів з різними воюючими сторонами, отримавши свою частку за пактом Молотова – Ріббентропа і вигравши від американської бомби Японські острови і Маньчжурію. Життя людей ніщо у порівнянні із завоюваннями. Баби ще народять солдатів, а території залишаться навіки за нелюдами з державним мисленням.
Радянська пропаганда і підпорядкована їй історична наука виокремили Велику Вітчизняну війну із контексту Другої світової, пояснюючи це винятковістю боїв і битв на величезній території. Емоційно виправдана вівісекція послужила суто ідеологічним цілям. Необхідно було прибрати з обличчя визволителів бородавки військової агресії проти Фінляндії, окупацію Прибалтики, Східної Польщі, Бессарабії, далекосхідні угоди з американцями... Ніяково було звинувачувати США у знищенні мирного населення Хіросіми, коли на третій день після трагедії люди «доброї волі» з Кремля оголосили війну Японії.
Абревіатури ВВВ (Велика Вітчизняна війна) і WW II (World War 2) однакові за звучанням, але не за змістом. Друга світова – наймасштабніша війна в історії людства, яка поставила під рушницю 100 мільйонів людей у 30 країнах. Вона стерла межу між цивільними і військовими людьми, ресурсами і сферами, що призвело до загибелі близько 75 мільйонів чоловік по всьому світу, жаху Голокосту, масовому знищенню мирного населення за допомогою військових акцій і ядерної зброї. Такий короткий зміст преамбул у зарубіжних історичних статтях про підсумки трагедії, що охопила майже всі континенти планети.
Велика Вітчизняна війна 1941–1945 – війна Союзу Радянських Соціалістичних Республік проти нацистської Німеччини та її союзників (Болгарії, Угорщини, Італії, Румунії, Словаччини, Фінляндії, Хорватії), вирішальна частина Другої світової війни, яка призвела до загибелі 20 млн радянських людей. Так локалізує свою «війну у війні» російська Wikipedia в руслі радянських поглядів на події, обмежені зазначеними рамками. Те, що відбувалося до ранку 22 червня 1941-го і після 9 травня 1945-го, завжди приховувалося і неохоче обговорюється тепер.
Працюючи в радянській військовій пресі, постійно стикався з цензурними обмеженнями за цими темами. Око ідеологічного контролю пильно вивчало кожну букву тексту, кожен фотознімок і кожен поворот сюжету. Вимазувалися «небезпечні місця» у мемуарах маршалів, викреслювалися абзаци спогадів героїв, а багато фактів війни запечатувалися грифом «Таємно». Усе слід було показувати як явища масового героїзму народу під керівництвом партії, не інакше. Як не дивно, але й сьогодні спостерігаю те саме, що і в розквіт застою. По телебаченню показують фільми на кшталт «Визволення» Юрія Озерова, але ніколи ефірний час не надається стрічці Володимира Басова «Тиша» або «Сходження» Лариси Шепітько за романом «Сотников» Василя Бикова. Чому сьогодні, коли немає пропагандистської партійної машини, людям продовжують втюхувати прилизані картинки кінематографічної війни замість її правди? Навіть тієї, що вже була досліджена ще в Радянському Союзі? Чому купки виживших з розуму ретроградів з портретами Сталіна нав'язують усій країні світоглядний ракурс сторожових псів, які розуміють тільки голос господаря?
Заснований 1948 року, але ставший державним святом і вихідним днем тільки 1965-го День Перемоги відзначався до непристойності скромно. У мої дитячі та шкільні роки він цілком вписувався в рамки сімейних посиденьок. Погожими днями, якими завжди славився український травень, у дворах збиралися люди віком 40 років і більше. Тоді їх називали не ветеранами і навіть не учасниками, а просто фронтовиками. Вони випивали, розповідали смішні байки і анекдоти, грали на акордеоні та гітарах. Співали не про війну, а більше про любов і печалі. Наприкінці 50-х – початку 60-х люди часто відзначали свої особисті дати, вибираючись із крихітних квартир на простори міських і сільських дворів. Серед чоловіків було багато інвалідів, що ходили на милицях із заткнутими за пояс брючинами або в сорочках з «порожніми» рукавами. Найбільше нас, хлопчаків, цікавили і лякали безногі. Вони пересувалися на дерев'яних візках з коліщатками з підшипників, відштовхуючись від землі, як лижники, і тримаючи замість палиць схожі на прес-пап'є «штовхачі». Колеса гриміли по бруківці, їздити по вищерблених тротуарах було важко, і спітнілі люди на цих страшних возах навіть на нас, дітей, дивилися спідлоба. Вони були нижче за всіх. Потім раптово стало тихо. За розпорядженням влади дармоїди, п'яниці, дисиденти, злодії та інші не імениті громадяни віддалялися на стокілометрову зону від великих міст. Ось і безногі ветерани виявилися серед цього елемента: наливали їм по доброті душевній часто, а працювати вони не могли з очевидних причин.
У січні 1960 року Микита Хрущов провів скорочення збройних сил на 1млн 200 тис. Міра була вимушеною: економіка країни не тягнула семимільйонну армію, і фронтовики опинилися на вулиці без пенсій та пільг. Їм було не звикати.
З роками, чим менше ставало солдатів, що повернулися з війни, тим пишніше святкували День Перемоги. Двадцятиріччя виглядало скромно у порівнянні з 30-річчям, 40-річчя затьмарило всі попередні ювілеї. У поріділих рядах учасників війни з 1945 року відбувався суворий ідеологічний відбір. Не кожного обвішаного орденами героя могли запросити до школи або на підприємство на урочисті збори з нагоди Дня Перемоги. Фронтовики відрізнялися прямотою суджень і не боялися сказати слово поперек офіційних трактувань про кривавого маршала Жукова, про заградотряди... Як тижнями обходилися без продовольства, знімали з убитих чоботи, мріяли про легкі поранення, щоб отримати відпустку... Їх сумні, трагічні та смішні історії з передової можна було почути тільки у неформальній обстановці та віч-на-віч. Потім і цей канал щирості закрився. Чи то пішли всі сміливі, чи то звикли говорити завченими фразами: «Наш батальйон вступив у бій з переважаючими силами противника»... Кожний ветеран рік від року все більше користувався мовними зворотами, запозиченими із зведень Радінформбюро, і образ «застиглого у бронзі» солдата став витісняти живі риси реальних героїв.
Радянське трактування більшості битв і епізодів війни є далеким від реальності. Особливо це стосувалося втрат. 1946 року Йосип Сталін назвав кількість загиблих у війні: 7 млн. 1961 року Микита Хрущов говорив уже про 20 млн жертв. Потім різні історики називали цифри від 16 до 40 млн. Сьогодні офіційна російська історія говорить про 26 млн загиблих. Цифри втрат, плани військових операцій, ролі генералів і політиків – усе, як за радянських часів, вийшло на лінію ідеологічної боротьби. З тією лише різницею, що вчені Росії, Німеччини, США і України відкрито співпрацюють і неупереджено вивчають факти. Але, опинившись у руках політиків, архівні документи перетворюються на зброю маніпуляцій і електорального спокушання – то проти поганих хлопців УПА і за хороших червоних командирів, то навпаки. Замість примирення на вже безлюдному полі бою досі панує ворожнеча. Вона естафетою переходить до нових поколінь, залишаючи на руках кожного віруси любові до Гітлера і Сталіна. Як тут локалізувати епідемію мізантропії?
Здавалося б, сьогодні знищено завісу таємниць, доступні архіви, і кожен з нас може прочитати книги колись заборонених істориків і літераторів Річарда Еванса, Ентоні Бівора, Василя Гроссмана, Вінстона Черчілля... Нарешті, можна вивчити директиви ставки Верховного Головнокомандування і за цим розмаїттям інформації з різних джерел зрозуміти, якою складною, неоднозначною й трагічною була перегорнута сторінка армагеддона XX століття. Масовий героїзм людей і далеко не бездоганні дії армій. Ролі великих і малих агресорів приміряли всі: радянські, німецькі, американські, італійські, румунські, японські солдати. Не їм, виконувавшим накази своїх генералів, вождів, президентів і фюрерів, слід тепер покаянно схиляти голови. Нехай це роблять ті, кому уроки ганебних днів заповідані разом з вудилами правління. Але нещадну паремію прийняти важко. Простіше складати саги про мужність і героїзм, ігноруючи копії минулого в нинішніх політичних уподобаннях. Однопартійна система, яка не терпить конкуренції. Поліцейська держава, що переслідує за інакомислення і постійно посягає на свободу і гідність громадян. Грабіж як принцип державного устрою. Щедрі соціальні обіцянки і скаредність тих, хто багатіє на бідності. Репресії у відповідь на найменший опір. Битва проти інтелекту. Це заголовки. Але не статей сьогоднішніх газет, а глав з книг дослідників феномена фашизму. Людиноненависницький режим процвітав завдяки донині живим концепціям управління державами. Пильного погляду в це військово-політичне задзеркалля бояться скрізь, де мертві герої забезпечують спокій послідовникам третього рейху.
У перші роки свого приходу до влади білоруський президент Олександр Лукашенко дав інтерв'ю одному з телеканалів, в якому відверто назвав «німецький порядок» Адольфа Гітлера метою власного президентського правління. Тоді багато експертів сприйняли його слова як обмовку не надто обізнаної в історії людини. Але через деякий час Олександр Григорович, відмовившись від своїх слів, підтвердив їх на ділі, організувавши цькування великого письменника-фронтовика і гуманіста Василя Бикова, а потім кампанію проти євреїв. Усе це не заважає ветеранам війни стояти у почесній варті поруч з бацькой, який копіює нацистів. Адже те, що в Лукашенка на язику, на думці у багатьох його колег по слов'янському братерству.
Гасла «Ми перемогли фашизм» або «Ми повернули правду історії» цими травневими днями добре видно на вулицях міст України. Вони прикрашені прапорами і символами СРСР. Формально держави з такою назвою немає, але дивіденди від завоювань ціною величезних втрат продовжують нараховуватися на законсервовані історією рахунки. Будь-яка влада не проти долучити їх до своїх політичних капіталів, розуміючи цінність антифашистської риторики для завоювання симпатій виборців. Тепер, коли майже не залишилося живих учасників війни, буржуазні уряди колишніх пролетарських республік готові оплачувати мужність і героїзм за найвищими розцінками, тільки б не погашати векселі державного й партійного свавілля, сегрегації, расової і класової ненависті. Нема чого світлим весняним днем ворушити папери, що погано пахнуть, які присвячені героям, що відійшли у вічність. Мертві сорому не мають.
