«Хлопський розум» українських еліт
Від самого початку нас намагалися переконати, що в історії, що розгортається навколо прем'єрського крісла, є права і винувата сторона. Хтось із двох головних героїв «тягне ковдру на себе», а хтось «несе ношу заради країни». Нам говорили про роботу уряду і про реформи, про кумівство і потоки. Виявилося, що у «високих договірних сторін» відсутній список кандидатур на міністерські портфелі. А без цього просто нерозумно було починати інтриги і багатоходівочки. Тоді задля чого настільки спішно зміщувався уряд, у якому були працюючі міністри, частину з яких довелося повертати навіть за допомогою іноземних послів? А «щоб було»...
Складається враження, що якщо план у когось і був, то він явно не мав відношення до бажання розставити «своїх» людей. Скоріше, спочатку йшлося про те, щоб швидше прибрати «чужих». Навіщо? «Ну, як же? Тому що!»…
Те, що ми мали нещастя спостерігати всі останні місяці, замислювалося як блискучий авантюрний бойовик з натяками про втечу «Сені» на білбордах, тролінгом один одного в соцмережах, хапанням за причинні місця просто під час виступу на парламентській трибуні. Як вийшло, що комедія перетворилася на образливе для країни видовище? Можливо, справа в спеціалізації акторів. А можливо, сценаристи щось наплутали. Але коли вся країна змушена споглядати дійство, якому впору давати маркування «дітям до», то виставу треба припиняти негайно.
Спроба Володимира Гройсмана зображати з себе самостійного політика і наполягати на входженні в Кабмін «команди вінницьких професіоналів» знімає з порядку денного питання про «команду реформаторів» як безнадійно застаріле. Ось навіщо потенційному прем'єр-міністру спочатку натякати країні, що «він тут не для цього», протягуючи в уряд під своїм ім'ям людей, далеких від реформ? З тієї ж причини - «А що такого?»...
Ті, хто думають, що в разі зайвої манірності Володимира Гройсмана можна завжди повернутися до Арсенія Яценюка як до чинного прем'єра, глибоко помиляються. Після того, як Генпрокуратура України підтвердила, що стосовно прем'єр-міністра України Арсенія Яценюка ведеться кримінальне розслідування у справі про хабар у три мільйони доларів за призначення на посаду керівника «Концерну РРТ» Володимира Іщука, цей вихід із ситуації закрито. Прем'єр-міністр, який керує країною з-за ґрат - це занадто екстравагантно. Навіть для українських революційних буднів. А закриття кримінальної справи «по-тихому» ставить все те ж вічне українське питання про корупцію у владі і про керованість «підвішених на гачок» чиновників. Скандал знову вибухне навколо імені президента. І тут не повинно бути ніяких ілюзій.
Намагаючись впоратися з ситуацією, Петро Порошенко все більше грузне в процесі, який дискредитує не тільки його персонально, а й весь інститут президента. Учасникам торгів абсолютно все одно, що вони встигли осточортіти всій країні ще до того, як зайняли міністерські крісла. Сьогодні вже все одно, хто стане прем'єром, а хто міністром. Бо, коли в сумнівному процесі беруть участь усі, це класифікується як «дія, вчинена групою осіб». І вже не важливо, про що будуть домовленості, якщо у мимовільних глядачів після їхнього оголошення залишиться чіткий післясмак «договорняка».
Перетворивши формування і функціонування влади на сороміцький анекдот, українські політики розтоптали честь країни, за яку просто зараз ллється українська кров. А президент, Гарант, став учасником торгів, які не мають нічого спільного з тими завданнями, які мають стояти перед українською владою. Крім того, ми бачили корів, шини, атракціон популістських рацпропозицій, від одного з учасників коаліціади і зневажливу гримасу на колективному обличчі «чистоплюїв», які побажали «бути над процесом».
Чим би не закінчилася «прем'єриада», вже сьогодні можна сказати, що країні завдано непоправної шкоди. Скандали, чорні технології, мовчання, коли треба говорити, гучні заяви, коли краще б помовчати, - все це знищує довіру до України у можливих інвесторів і західних партнерів. Але найстрашніше, що це викликає сором у самих українців. Сором у народу, який отримав гідність на Майдані і фронтових окопах.
Колись англійська аристократія, велика торгова і фінансова буржуазія, яка становила кістяк партії «Віги», визначила свою функцію в суспільстві як нести «відповідальність за країну, яка була отримана від предків і повинна бути передана нащадкам». Еліти - це групи, які керуються саме цим принципом. В іншому випадку вони стають паразитами, яких суспільство прагне позбутися. Особливо в момент скорочення ресурсу. Почавши ліберальні реформи, Маргарет Тетчер повторила гасло англійської аристократії, розширивши принцип відповідальності за країну до кордонів громадянської відповідальності.
Щось подібне сьогодні відбувається з українським громадянським суспільством. Воно розуміє відповідальність, вважає негідним для себе відсиджуватися по кутках, коли існування країни під загрозою, і намагається всіма силами донести цей принцип до груп, які займають місце на вершині соціальної піраміди. «Що ж ви творите?» - каже суспільство. «Шо???» - лунає у відповідь.
Не можна керуватися «хлопським розумом», коли претендуєш на місце, яке в такі складні часи повинні займати представники національної еліти. Ця істина буде складніша за китайську грамоту для тих, хто більше не соромиться виставляти на загальний огляд свій сором. Але і людям, які не втратив почуття допустимого, варто винести урок з подій. У такі складні часи не варто спиратися на еліти, які керуються «хлопським розумом».
