«Хорватія» vs «Боснія»
Останні інформприводи свідчать про те, що наразі процес мирного врегулювання конфлікту на Донбасі є все ж таки продовженням війни іншими засобами. А саме – грою з нульовою сумою, де перемога однієї зі сторін фактично означатиме повну поразку іншої. Боротьба ж власне йде за те, чий досвід має наслідувати Україна.
Днями стало відомо, що Хорватія надаватиме нам консультативну допомогу з реінтеграції окупованих територій Донбасу та анексованого Криму. На рівні хорватського уряду буде створена спеціальна комісія, яка ділитиметься досвідом з українською стороною. В її роботі братимуть участь усі чиновники, що займалися реінтеграцією окупованого раніше Подунав'я.
Незабаром на це відреагували в МЗС Росії. Там передбачувано «висловили стурбованість» з приводу хорватсько-українського діалогу. У російському міністерстві побоюються, що це «відволікатиме»Україну від Мінських перемовин, і «переконані», що іноземні консультації «здатні створити у київської влади небезпечну ілюзію допустимості на Донбасі силових сценаріїв».
Певне продовження ця тема отримала на прес-конференції біглого українського президента Віктора Януковича. Транслюючи кремлівську позицію, він заявив, що «територіальна цілісність (України – Авт.) має бути збережена, але без широкої автономії (окупованих районів Донбасу – Авт.) вирішити це питання не вдасться».
Реагуючи на цю заяву, один з ватажків «ДНР» Денис Пушилін, нібито заперечуючи Януковичу, ширше розкрив путінський задум: «Для нас важливішим є не широка автономія. Вона була б доречна в 2014 році, в березні-квітні. Але після того, що з нами зробили наші опоненти, говорити про автономію пізно. Навіть якщо Мінські угоди будуть виконані, вони ведуть до конфедерації».
Тож на кону стоїть те, яка модель врегулювання конфлікту переможе в Україні – «хорватська» (проукраїнська) чи «боснійська» (проросійська).
ЯКОЮ ХОЧУТЬ БАЧИТИ УКРАЇНУ В КРЕМЛІ
Під конфедерацією прийнято розуміти союз суверенних держав для здійснення конкретних спільних цілей або дій. ЇЇ класичним ознаками вважаються такі:
– Відсутність загальної для всієї конфедерації території та державного кордону;
– Відсутність загальних законодавчих органів і системи управління;
– Відсутність загальної для всіх учасників конституції, законодавства, громадянства та фінансової системи;
– Відсутність суверенітету конфедерації, але збереження міжнародного статусу учасників;
– Наявність загального конфедеративного органу, що складається з делегатів суверенних держав;
– Рішення загальних конфедеративних органів здійснюються за принципом консенсусу;
– Наявність права виходу зі складу конфедерації.
У сучасні приклади конфедеративного устрою записують Боснію і Герцеговину. Правда, офіційно вона є федерацією. Але за низькою ознак часто характеризується як конфедеративна чи квазіконфедеративна держава.
У 1995 році боснійський, хорватський та югославський президенти, а також міжнародні посередники підписали Конституцію Боснії і Герцеговини, прийняття якої ознаменувало закінчення війни в республіці. Відповідно до неї держава складається з двох утворень: Федерації Боснії і Герцеговини та Республіки Сербської.
Федерації належить 51% території країни, на якій проживає 62% боснійського населення. До її складу увійшли райони, які контролювалися Республікою Боснією і Герцеговиною та самопроголошеною Хорватською республікою Герцег-Босна. До повноважень федеральної відноситься зовнішня, торгова, митна та монетарна політика, а також фінансове забезпечення центральних органів влади і міжнародних зобов'язань держави.
Республіка Сербська займає 49% території Боснії і Герцеговини, там проживає 38% населення країни. У неї фактично є атрибути державної влади та суверенітету. Водночас повноваження влади Республіки істотно обмежені федеральними органами.
Наприклад, згідно з Конституцією, вона має право встановлювати «особливі паралельні відносини» з сусідніми країнами, але лише після того, як їх вивчить Конституційний суд Боснії і Герцеговини на предмет відповідності територіальної цілісності та суверенітету держави. При цьому в Конституційному суді за представниками Республіки закріплені тільки 2 місця з 9, що дає йому можливість приймати рішення навіть без участі сербських представників.
СТРАХ ПЕРЕД ПОМСТОЮ
Хорватський досвід нині розглядається в Україні як найбільш оптимальна модель реінтеграції окупованих територій. Водночас не всі його сторінки заслуговують на те, щоб вважатися зразковими. Тому цей досвід є не тільки прикладом, а у деякому сенсі й уроком.
У той час як хорвати з нетерпінням чекали в 1998 році закінчення терміну місії ООН з мирного повернення Східної Славонії, багато сербів з цього регіону були налякані. Частина з них готувалася до переселення в Югославію і Республіку Сербську, побоюючись, що хорвати будуть мстити. В останні місяці перед завершенням оонівської місії Східну Славонію щодня залишали 30-40 сербських сімей.
Напередодні відходу миротворців там поширювалися листівки, що містили погрози сербам. Приклад однієї з них: «Серби, четники! Зараз точно без п'яти хвилин дванадцять – останній час для дій. Подумайте добре. Ми вбиваємо в тиші, повільно, але не ніжно. Скоро почнемо. Всі борги повинні бути оплачені».
У свою чергу, хорватська влада спростовувала чутки про майбутню масову втечу сербських жителів і запевняла, що вони будуть у повній безпеці й після відходу оонівців. Офіційний Загреб стверджував, що поїдуть лише ті серби, які вже давно прийняли рішення не жити в Хорватії ні за яких умов.
Хай там як, після завершення офіційної частини повернення Східної Славонії перед регіоном постало питання громадянської реінтеграції – встановлення довіри і толерантності у відносинах між колишніми ворогами.
У разі здійснення хорватського сценарію в Україні доведеться пройти цей шлях і нам. І передусім йдеться про відносини з тією частиною мирного населення окупованих районів, яка зараз боїться повернення українського контролю. З тієї ж причини, чому багато сербів із Східної Славонії боялися приходу хорватів.
