Християни чи смертохристи?

Сергій Грабовський

19 липня, 12:26

У суботу, 17 липня, в Києві сталося те, що мало статися за ялової політики чинної влади: сотня чи дві осіб пройшли хресною ходою під стінами будівель СБУ до Софії Київської, під стінами якої почали вигукувати: «Пусть воскреснет вторая Россия!» — і співати «Боже, царя храни!» — тримаючи в руках зображення та «ікони» Ніколая ІІ. В Інтернеті з’явилися відео, які зафіксували цю подію, а деякі телеканали розповіли про неї та прокоментували у тому сенсі, що на сході держави точиться війна, гинуть українці, а на Софійській площі, в центрі Києва, вільно прославляють «Рассею-матушку» і «царя-батюшку» та закликають перетворити Україну на «вторую Россию». А ще в коментарях звучала думка, що йдеться не про суто релігійно-церковну, а про політичну акцію. Тож не дивно, що ввечері у неділю УПЦ МП подумала й офіційно відхрестилася від цієї акції, заявивши, що жоден клірик церкви не брав у ній участі та не надавав її учасникам благословення, бо, мовляв, Священний синод церкви ще 2008 року заборонив проводити хресні ходи під політичними гаслами.

Що ж, можливо, й так. Однак виникає запитання, чи є політичним культ «царственого страстотерпця» — останнього російського імператора Ніколая ІІ, який став важливим чинником найважливіших акцій Московського патріархату та його філії УПЦ МП і який чітко проявився в тій хресній ході, що рухається на Київ із Свято-Успенської Святогорської лаври на Донеччині — і який так само чітко виявив себе під стінами Святої Софії.

Нагадаю, що члени імператорської сім’ї й сам імператор були канонізовані Російською православною церквою 2000 року (майже одразу після того, як Путін став президентом РФ), і наразі вшановуються нею як «Царственные страстотерпцы». Що ж, всю цю родину, разом з неповнолітніми дітьми, 1918 року було розстріляно більшовиками за таємним наказом Леніна і Свердлова. Проте хіба ж у християнстві для набуття святості досить лише одного факту мученицької смерті, хіба не мають братися до уваги всі головні вчинки претендентів на канонізацію? Бо хіба, скажімо, Лаврентій Берія не загинув такою ж смертю? А до того хіба не він відродив автокефальну Грузинську православну церкву (ясна річ, поставивши на її чолі сексотів, але все ж...) і хіба не він сприяв номінальному відтворенню РПЦ (на чолі теж із такими само «перевіреними» особами)? Але навіть путінська команда розуміє, що канонізувати Берію якось не випадає. А от возвеличити до рівня святості Ніколая Кривавого, як його звали сучасники, та його дружину, яку підозрювали у шпигунстві на користь Німеччини і яка стала центром того ганебного явища, що називалося «распутінщиною», — це, виявляється, можна. Це морально. І це в дусі того розуміння християнства, що превалює в РПЦ.

Навіть якщо винести «за дужки» всі інші бездарні та руйнівні діяння Ніколая ІІ, достатньо його ролі у розв’язуванні Першої світової війни, щоб вважати останнього російського імператора (якого «хранили» вірні УПЦ МП у Києві) одним із найбільших воєнних злочинців ХХ століття.

Відомо, що безпосереднім приводом до початку Першої світової став «постріл у Сараєві». 28 червня 1914 року член таємної організації «Млада Босна» Гаврило Принцип застрелив у Сараєві (це місто входило до складу Австро-Угорщини) спадкоємця престолу Габсбургів, головнокомандувача австро-угорської армії ерцгерцога Франца-Фердінанда. За спиною бойовиків «Млада Босни» стояла військова розвідка Сербії, яка фінансувала і споряджала терористів, а сама організація була частиною іншої — «Чорної руки». А розвідкою Сербії керував полковник Драгутин Дмитрієвич, який і був ініціатором й організатором убивства ерцгерцога. При цьому і розвідку Сербії, й організацію «Чорна рука», й полковника Дмитрієвича «кришувала» військова розвідка Російської імперії. Контакти ж із російською владою здійснювалися через посла Росії у Белграді Гартвига. Є інформація, що безпосередньо перед замахом полковник Дмитрієвич зустрічався з Гартвигом й отримав від нього «зелене світло» на здійснення теракту. Чи можливо було таке «світло» без санкції Санкт-Петербурга? Риторичне запитання...

Подальші події підтверджують сказане вище. 23 липня 1914 року Австро-Угорщина висунула уряду Сербії ультиматум, де йшлося про ліквідацію терористичних баз на території цієї держави. Сербія погодилася прийняти умови ультиматуму, крім однієї, де йшлося про участь австрійської поліції у проведенні слідства на сербській території. До цього заперечення сербів спонукав російський уряд, який заявив про підтримку «братів-слов’ян». А на додачу — також за підтримки Петербурга — офіційний Белград не засудив убивство й не висловив співчуття австрійській владі, а белградські газети відверто зловтішалися з приводу загибелі Франца-Фердінанда. Тож Австро-Угорщина оголосила війну Сербії. У свою чергу російській уряд почав мобілізацію у прикордонних військових округах, яка переросла у загальну («Мобілізація — це війна», — пізніше напише підполковник царської армії, затим радянський маршал Шапошников). У відповідь Німеччина 1 серпня також розпочала мобілізацію, а ввечері цього дня німецький посол вручив у Петербурзі російському міністрові закордонних справ ноту з оголошенням війни.

У чому тут полягав інтерес Петербурга? Владні кола Російської імперії, інфіковані ідеєю «Третього Риму», прагнули об’єднати під владою імператора Ніколая ІІ якомога більше число заселених слов’янами земель, і передусім — Галичину (і східну зі Львовом, і західну з Краковом), яку слід було відібрати в Австро-Угорщини. Болгарія мала стати сателітом Росії, а Хорватія, Боснія та Словенія — відійти до Сербії як головного російського союзника. Царський двір марив приєднанням Константинополя до Росії та установленням золотого хреста на бані храму Святої Софії, який було збудовано візантійськими імператорами. Мовляв, це стане тріумфом російського, себто істинного, православ’я. А заодно до Росії мали відійти і Босфор та Дарданелли, щоб забезпечити вільний вихід російським військовим кораблям до Середземного моря. Бо ж марення щодо «Великої Росії» містили й бажання приєднати «Святу землю», тобто бодай частину Палестини, яка тоді належала Оттоманській Порті, бажано з Єрусалимом...

І задля реалізації цих марень було покладено в землю мільйони людей, у тому числі й православних підданих російського імператора...

Я зовсім не стверджую, що німецький кайзер Вільгельм ІІ, австро-угорський цісар Франц-Йосиф І чи президент Франції Раймон Пуанкаре — «білі та пухнасті». Вони теж великі грішники, особливо Вільгельм ІІ. Але при цьому ніхто не підносить (і не збирається підносити) їх до рангу святих, чи не так?

Отож, хоч-не-хоч, а спадає на думку, що возвеличення воєнного злочинця та його далеко не безгрішної в політичному сенсі вінценосної дружини не має нічого спільного з християнськими цінностями, а є глибоко аморальним. Тож ті, хто під стінами Святої Софії співав «Боже, царя храни...» — нагадують мені не ревних християн, а переконаних смертохристів, про яких ідеться у відомому антиутопічному романі Юрія Щербака. Хай би що там казало керівництво УПЦ МП, постає запитання: скільки таких смертохристів серед прочан, які йдуть походом на Київ і мають прибути туди 27 липня? Нагадаю, що серед них помічені персонажі військової статури, а серед атрибутів — «колорадські» стрічки, символи війни проти України. До речі, УПЦ МП розраховує зібрати в українській столиці на молебні на честь Дня хрещення Київської Русі близько 30 тисяч прочан. Чи будуть серед них смертохристи з «іконами» воєнного злочинця і «страстотерпця» РПЦ Ніколая ІІ?