Кіно не для нас
Ніколи не дивився індійське кіно. Не мій формат. Останні роки не дивлюся російське. Не мій світ. Але відключивши картинку кремлівського мовника, все ще чую звук режисерських одкровень з червоних стін. Замість найважливішого з мистецтв, вони несуть нам яблука розбратів в цифровому та аналоговому форматах. То пан С.Говорухін (народний артист УРСР) почне згадувати жахи «бандерівської» окупації Одеської кіностудії 1968 року. То пан Урсуляк показує ці жахи в своїй багатосерійній фентезі. То, пан Михалков розповідає про це ж у епістолярному жанрі, знятому на відео. Немовби змовилися. Дехто з колег старої закваски, намагався їм заперечити. Але, дорогі друзі, не витрачайте часу, на «наші відповіді Чемберлену» і не закликайте до логіки та здорового глузду. Бо в кінематографічному задзеркаллі мосфільмів і подібних до них, добро і зло давно помінялися місцями. Що російському режисерові добре, для їхніх зарубіжних колег — смерть. Якби премію ЦРУ за оригінальний сюжет, присудили Роберту Редфорду, він би від сорому згорів навіть у молоді роки, коли грав лицарів плаща і кинджала. А в РФ С.Урсуляк цілком серйозно відзначений спеціальною премією ФСБ. Неясно лишень, за накращий сценарій, постановку, чи просто тому, що свій. Тепер ми розуміємо, якого кольору погони на плечах тієї музи, що до Одеси покликала.
Творча доля на радянсько-російському кінематографічному терені, як подружнє ложе, завжди в ній та, що кличе, надихає і нагороджує: влада, вона ж — партія. Тому, коли дивишся їхнє кіно, і великим відром попкорну не прикриєш вуха партійно-політичного задуму, що випинається з екрану. Читаєш «Тараса Бульбу» М.Гоголя, відчуваєш трагедію розірваної війнами української родини, страшну смерть головного героя на вогнищі, яку автор визнав розплатою за тяжкий гріх — убивство сина. Але в фільмі народного артиста УРСР режисера В.Бортка, всі гоголівські пристрасті підпорядковувалися одній — прагненню віддати і забрати життя за «Русь святую». Мабуть, у колах, де обертаються російські режисери, сантименти родинного рівня не котируються так високо, як патріотичні, і дороги батьків зовсім далекі від доріг синів. Точніше синам глибоко байдужі почуття батьків. Чи міг Сергій Бондарчук, який виріс в українському селі, і який освідчився в любові до своєї Батьківщини у фільмі «Тарас Шевченко», уявити, що його син, і внук нащадка запорізьких козаків, підписуватиме чолобитні на підтримку путінської війни з Україною? Ця, дійсно гоголівська колізія, у сучасних російських декораціях, вирішена, як у Бортка. Тобто, Федір Бондарчук виступає в ролі Павлика Морозова, для якого немає вище цінностей, аніж справа Путіна.
Якщо так чинять режисери, пов’язані з нашою країною кровними і професійними узами, то що говорити про майстрів, які не пам’ятають спорідненості? Цілі підрозділи режисерів середньої руки вже не один рік обстрілюють залпами своїх серіалів «братскую Украину». У них негативні герої завжди українці, підступні сюжетні лінії тягнуться до Дніпра, і темні хмари над головами росіян згущуються за волею нашого брата. Розумію, що кон’юнктура, що всім хочеться записати до активу премію ФСБ, чи отримати державне фінансування, але де різноманітність, обов’язкова умова творчості? Чому вульгарне й примітивне домінує над розумним і неоднозначним, що заповнює життя в світовому і навіть індійському кіно?
Мабуть, твори розсудливих затьмарюються творіннями несамовитих, як за багато сторіч до появи кіно сказав філософ Платон. Метаморфози совісті та свідомості в мистецтві не можуть існувати таємно, як шпигуни. Вони завжди проявляються і спливають назовні. Пропаганда, як «продакт плейсмент» російського кіно, зробила його містечковим і закритим від світу, як чучхе-кінематограф. Щедрі дотації від влади не додають якості режисерським роботам. Люди, які знімають кіно без державних ласк, отримують хоч якесь визнання міжнародного співтовариства. Чого не скажеш про метрів, які обсипаються милостями з урядової кишені. Ось бюджети знятих у одному році стрічок. Режисер М.Михалков «Цитадель» — 45 $ млн. Режисер А.Звягінцев «Олена» — 3$ млн. А зараз — цифри зборів за ними. «Цитадель» — 1,5 $ млн., «Олена» — 4$ млн. Іншими словами, за пропаганду і лояльність до верхів Микита Сергійович отримав понад 40 млн. доларів. Тому він не може, або не хоче, тут різниці немає, говорити, як митець, перетворюючись на високооплачуваного скомороха панського вигляду, який завше стоїть за троном пана. Ницість кріпацтва для нього — мудрість, військові погрози — епатаж. Хто знає, можливо, військовий міністр С.Шойгу зніматиме кіно, поки Микита Сергійович командує парадом?
Моральна деградація особи руйнує й творче єство людини. Тому С.Говорухін і М.Михалков пішли зі знімальних майданчиків, займаючись суто політичними справами на знайомому їм терені. І тому Г.Хазанов готовий поцілувати будь-кого «нижче плечика», щоб дав грошей на його московський Театр сатири. А ми представляємо етичний рівень лицедійства, і гостроту сатири з клоунської кепки, куди О.Сосковець і В.Путін кидають монети з жалості до улесливої персони. Може згодиться, щоб прикрасити сумний час. Адже недаремно задорнових селять поблизу з можновладцями. Простіше викликати!
Кіно всього лише кіно, і, здається, його майстрам і ремісникам не слід приділяти надто багато уваги. Так у теорії. Насправді ж, світом керують кумири екранів і рецепт схуднення А.Джолі Войт, цікавить людей інколи більше, ніж медична реформа Б.Обами.
1938 року на лондонському радіо ставили виставу «Війна світів» за Г.Уельсом. Час був передвоєнний, напружений і люди, хто слухав постановку не спочатку, подумали, що це хроніка вторгнення фашистів. Виникла паніка. Хрестоматійний приклад, коли художній твір приймають за план захоплення. Ми ж, плани захоплення плутаємо з художніми творами, допускаючи до своїх екранів лауреатів премій ФСБ.
