Компроміси Надії
Ще під час ув’язнення Надії Савченко, газета «День» писала про те, що у разі її звільнення, для української льотчиці настане новий етап випробування – випробування свободою.
Перші заяви які зробила Савченко, ступивши на рідну землю, були нервовими і прямими. Фразу про Мінські угоди громадськість помітила, але трактувала обережно. Після першої прес-конференції в українському домі Савченко також зробила низку досить адекватних посилів – чітко заявила хто є агресор та по-державницькі віднеслась до теми переселенців та українських громадян на окупованій території. Окремі фрази, які деякі ЗМІ прийнялись перекручувати, наприклад, щодо того що звільнити окуповані території (в тому числі Крим) можна лише після Третьої світової війни, були зрозумілі всім, хто міг почути її безпосередньо або онлайн. Два роки ув’язнення, накоплений заряд бажання діяти, реалізовувати себе і недосвідченість в публічних виступах абсолютно вписувались в образ людини не лише з казематів, але й з народу, з фронту.
Єдине, що непокоїло тоді спостерігачів – це те, що людині, яка перебувала стільки часу в лапах агресора, знаходилась під його пильною увагою і, на відміну від багатьох інших в’язнів, користувалась особливою увагою в тому числі західних ЗМІ, замість того, щоб дати можливість відпочити (вже під пильною увагою контррозвідки) одразу занурили у вирій політичного і публічного життя. Особливо почали непокоїти регулярні спочатку неясні, а потім системні заяви Савченко про «прямий діалог» з терористами.
І ось останнє інтерв’ю Савченко на Заході доньці вбитого Кремлем російського опозиціонера Жанні Немцовій остаточно розірвало шори громадськості: 1) Захід не має давати Україні зброю, щоб не почалася Третя світова війна; 2) представники бандитів є «одним народом» з Савченко, а так як РФ є агресором, то й немає чого з нею проводити переговори; 3) з росіян треба зняти санкцій і зосередитись на персональних санкціях до тих персонажів, які безпосередньо причетні до війни на Донбасі і анексії Криму. А деякі фрази про те, що Плотницький не дозволяв своїм підлеглим катувати полонених взагалі виринають з області фантастики. Досить згадати оприлюднене інтерв’ю в січні цього роки з Анатолієм Поляковим, який в Луганську пройшов «сім кіл пекла». Його не показували нам, не давали відомих адвокатів і Героя України йому ніхто не дав. Він просто чудом опинився живий, на відміну від сотень закатованих в тих саме луганських казематах.
Згадане детальне інтерв’ю вже не могло видатись випадковістю чи неясністю висловлювань. Надія оратор і досить непогано володіє артикуляцією. Причому, на шпальти газет та в ефіри (газета «Факти», «Битва екстрасенсів» на СТБ) вона потрапляла задовго до війни. І тут виникає закономірне питання – дійсно, чому українські спецслужби так халатно (або навмисно халатно?) віднеслись до роботи з людиною, яка два роки знаходилась під впливом російської сторони? Звідки у Надії Савченко риторика, яку використовують проросійські сили про «один народ», примирення і прямий діалог з бойовиками, при цьому загорнути в начебто прийнятну для нашої сторони обгортку – РФ агресор, але «грець з ним»?
Здається, що проблема полягає не в Надії Савченко, яка може абсолютно відверто бажати мирного вирішення конфлікту, який насправді є агресією РФ. Тільки ті меседжі, які вона висловлює, все більше кореспондуються з намірами тих, хто ніяк не може їх озвучити, адже це означало б їхню політичну смерть. І це не лише РФ. Це і наші політики, які прагнуть змінити Конституцію, це і Захід, який всіма засобами прагне «вирішити» (насправді, присипати палаюче жерло піском) конфлікт на сході України цього року. Савченко ж нині абсорбує ненависть тих, хто знає що насправді означають її слова. Тим, хто їй дозволяє це робити її доля цікавить мало.
З іншого боку, вона ж своїми посилами несвідомо «намацує» стан втомленого від війни суспільства. Чи готові ми до змін Конституції, «особливих статусів» і, зрештою, до «депутатів Плотницьких»? Через певний час Надію ті, хто їй нашіптує, або мовчки погоджується, просто «зіллють», якщо «фокус» з черговою хвилею «мирної» окупації (читай – нашої капітуляції) не вдасться. Тривожить інше – факт того, що тенденція цього чергового валу «мирної» агресії, підкріпленою «градами», дійсно існує. І сподіватися на те, що компромісами та поступками цю агресію можна загальмувати не варто.
