Країна, яка не годує науку…
Нещодавно уряд – тут процитую з сайту Міністерства освіти і науки України – «дав більшу свободу бюджетним науковим установам». Відтепер бюджетні наукові установи зможуть надавати ширше коло платних послуг і додатково поповнювати власний бюджет. Зокрема, вони зможуть надавати платні консультації з питань освіти, реклами, дизайну тощо, а також надавати послуги з використанням фондів бібліотек, музеїв та інших матеріальних цінностей, якими володіє установа. Мовляв, це рішення допоможе збільшити фінансові надходження до наукових установ, фінансування яких зараз знаходиться на вкрай низькому рівні.
Взагалі постанову «Про внесення змін до переліку платних послуг, які можуть надаватися бюджетними науковими установами» МОН переглядає та розширює вже не вперше, переслідуючи мету залучити додаткові позабюджетні кошти для науково-технічних розробок. На ділі ж виходить, що влада замість того, аби конкретним чином допомагати інтелектуальному локомотиву суспільства втілювати в життя новітні технології, робить із науковців ремісників платних послуг.
«Брак фінансування у вітчизняній науці», «фінансова скрута в науці», «на науку немає грошей!» – плачевний стан української наукової галузі найчастіше описують саме так. І всі вже давно звикли до того, що більшою мірою вітчизняна наука не розвивається, не живе, а просто виживає. Однак є віра в те, що це твердження за наступні десятиліття не зміцниться до статусу аксіоми.
Перефразовуючи відомий вислів, країна, яка не годує свою науку, буде годувати науку інших держав. Ось так Україна з держави з колись розвиненою та перспективною наукою перетворилася на споживача чужих інновацій, за які доводиться платити втридорога. Крім того, з кожним роком гостріше постає проблема «відтоку мізків» – еміграції найбільш освічених і кваліфікованих фахівців до інших країн. Прикро, коли Україна вкладає кошти в освіту тих спеціалістів, які застосовують свої навички та знання деінде. А ще прикріша втрата потенційних плодів їхньої роботи, які могли б служити на благо нашої держави.
А в найгіршому варіанті, країна, яка не годує свою науку, може почати годувати… чужу армію. Зараз, у часи воєнного конфлікту на сході та глибокої фінансової кризи, Україні начебто стало зовсім не до науки. Війна стала черговим пунктом у довжелезному переліку причин, чому уряд не виділяє належних коштів задля розвитку науки. Хоча війна, навпаки, мала б стати каталізатором прогресу в цьому питанні. Саме від науковців можна було б отримати суттєву допомогу за рахунок розробок новітнього озброєння.
Протягом десятиліть уряди приходять і відходять, зосереджуючись виключно на завданні втриматися якомога довше у владі. Звідси відсутність системного державотворчого мислення на перспективу. Більшості міністрів, які не здатні бачити далі свого носа та порогу кабінету, не цікаві такі речі, як далекоглядна позиція в питанні розвитку науки.
«У нас у країні є проблема з тим, щоб результат наукового дослідження перетворювався на інновацію. Інновація — це вже технологічне рішення, яке випливає з наукового результату, який можна впровадити безпосередньо в якусь певну сферу. Часто ми приходимо до певного результату дослідження, але у нас не вистачає вже коштів і відповідних умінь, щоб перетворювати це на технологічні рішення. Парламенту над цим потрібно буде попрацювати, бо це потребує також вдосконалення законодавства», – відзначила минулого року під час лекції у Літній школі журналістики Лілія Гриневич, якій не дорікнеш у відсутності належної далекоглядної позиції. Однак для реалізації планів необхідні зміни у законодавстві, правильні зміни. Все-таки науковцям потрібні не «привілеї» у вигляді заробітку від консультацій та реклами, а реальне фінансування досліджень і проектів.
