Кров незасвоєних уроків
Афоризми про користь знань свого минулого, на жаль, залишаються словами на папері, поверх яких чиновники пишуть свої бюрократичні сентенції про історію як другорядну науку. Навіщо програмістові вивчати Батуринську трагедію, хай краще копирсається в Яві або Фортрані? Як знадобляться відомості про УНР майбутньому інженерові-електрикові РЕМ? Чи стане в нагоді технологові, стоматологові або геологові український мартиролог? Такими «раціональними» питаннями задаються штурмани української освіти, спрямовуючи свій корабель на рифи, які не розгледиш у бінокль утилітарного світогляду.
Не буду повторювати банальності про стрілянину в минуле з револьверів і про життя, яке навчає навіть нездатних засвоїти. Для практиків, якими прагнуть бути наші чиновники, й аргументи краще навести практичні. Чому українську історію слід вивчати не лише у вишах, але й скрізь, де готуються кадри для національного менеджменту, в будь-якій з його сфер, навіть на рівні завгарів.
Адже ми не знаємо законів метаморфоз, що перетворюють учорашніх технарів на людей, що виділяють гроші на освіту та науку. Сьогодні такий діяч бігає із заліковою книжкою наргоспом, а завтра стає біля керма країни. Пригадаємо «професора» Януковича. Якби у нього були хоча б елементарні знання про історію України, напевно б, реакція на виклики часу виявилася не настільки примітивною.
Якщо фундамент історичних знань спочатку закладений кривий, то потім його пізно виправляти, й самоосвіта керівників дорого обходиться підлеглим. Наприклад, був у Одесі мер, який свої помилки в історії й мовознавстві перетворив на загальноміську рекламну компанію. Залишки політики мера все ще звисають з місцевих «площин» зовнішньої реклами, нагадуючи містянам, що їхні гроші було витрачено на шкоду — країні, бюджету й здоровому глузду. Звичайно, все сталося не лише через пробіли в знаннях. Але якщо у людини історія КПРС засіла в голові єдиним зв’язком із минулим, то важко її звернути з наміченої слизької доріжки. Випадок із Путіним переконливо доводить: чиновників допускати до керівництва країни слід так, як і водіїв до керма автомобіля. Хай спочатку здають елементарні гуманітарні правила, плюс устрій держави, а потім вже «царюють на славу».
Історія — саме такі універсальні знання про традиції, культуру й досвід життя. Не треба на неї дивитися лише як на предмет вивчення й плутати зі «скрепами», які вигадуються в Москві задля звеличення домінуючого етносу. Вона — не наука запорошених архівів.
У широкому сенсі історія — суспільний договір про єдині ідеали та цінності нації. За цим договором ми погоджуємося визнавати спільних героїв й тужити за спільними жертвами. У дев’яти випадках з десяти, джерелом розбіжностей між людьми слугують спотворені й мізерні знання про наше минуле.
Коли я пишу ці рядки, на моїй інформаційній стрічці у Facebook відбивається полеміка наступного змісту. Один зі співробітників обласної адміністрації написав, мовляв, хотів би бачити великий пам’ятник Бандері з москалем, затиснутим у руці. Відразу ж людину звинуватили в розпалюванні міжнаціональної ворожнечі. Звинуватили неуки, ті, хто не розуміє самого значення й контексту визначення «москаль» в українській історії. Адже так у нас називають не російських людей, а солдатів імперії, вартових деспотичного режиму. Москалями можуть бути й українці, яким проти своєї волі став на деякий час і Тарас Шевченко. Пригадаємо, як він написав про хлоп’ячу долю:
«Що він не знатиме, де дітись
На сім широкім вольнім світі,
І піде в найми, і колись,
Щоб він не плакав, не журивсь,
Щоб він де-небудь прихиливсь,
То оддадуть у москалі.»
Скільки таких смислових різночитань у нашому суспільстві, де знакові події, видатні імена й терміни української історії або спотворені до невпізнання, або навмисно викреслені, або спаплюжені. Я знав одного відставного полковника, який все життя прожив в Україні, вважаючи слово «вуйко» образливим. Тут не просто пробіли в знаннях фонем, а щось більше. Життя минуло без дотику з країною. Полковник не зняв лейтенантський скафандр. Таких людей, ізольованих від реальності у своїх футлярах помилок, — повно.
Людина, що не вважає Голодомор національною і особистою трагедією, черства душею і небезпечна етичною вадою, адже готовність вбивати виростає з притупленого співчуття. А що спонукає нас до співпереживання? Спочатку інформація, потім форми її емоційного втілення. Уявімо собі людину, яка, якимсь фантастичним чином, стерла з пам’яті події 2014—2015 років. І ось вона, в недалекому від нас майбутньому, вирушає до Москви у справах. Що чекає на неї, що не підозрює про істотну зміну реальності? Звісно ж, великі неприємності.
І наші нинішні біди теж пов’язані з втратою пам’яті про події минулих століть. 2013-го ми не пам’ятали про уроки поразок минулого й не уявляли, звідки виходила загроза незалежності України у XX столітті. Тепер не засвоєні уроки повторюємо, оплачуючи науку сльозьми та кров’ю.
«Хто ж знав, що вони тут накоять?» — голосить жінка, яка втратила під Донецьком дах і рідних. На риторичний вигук горя, на жаль, можна відповісти. Знали ті, хто пам’ятав про Батурин, про рейди генерала Прозоровського, про Крути, про акції НКВС в селах, про Норильське повстання. Знання примножують печалі, проте врятовують життя.
Ні, не можна відмовлятися від широкого використання історичного предмету. Пізно вже, за прикладом канадців, тестувати багаж знань усіх, хто отримує громадянство. У нас воно отримувалося формально. Але закласти нові правила вже час. І саме час по-новому подивитися на критерії професійної придатності. Ми можемо і повинні уніфікувати історичну науку у відповідні для сучасного життя опорні сигнали. Хай у школах та вишах вивчають минуле в хронологічній послідовності. В інших інститутах: армії, МВС, СБУ, системі підготовки чиновників та управлінців мають існувати адаптовані до професійного профілю історичні курси. Адже наше минуле багатогранне й складається не лише з ореолів довкола постатей І. Мазепи, М.Грушевського, С. Петлюри, С. Бандери. Є ще дивовижні відкриття, подвиги й звершення. Мало, хто знає, що український газ 40 років грів мешканців СРСР, що наші технології розвідки нафти й досі працюють у Росії, що авіація СРСР починалася з наших КБ, що в скиданні комуністичної системи ми зіграли не меншу роль, ніж усе дисидентство Росії. Словом, «є багато чого на світі, друже Гораціо, що й не снилося нашим мудрецям». Якщо, звичайно, можна назвати мудрецями людей, які виключають цементуючий розчин зі списку матеріалів будівництва держави.
