Любити по-російськи...
День антиросійської солідарності українців, який наближали, як могли, соратники К.Затуліна, С.Глазьєва разом з нашими «червоними командирами» нарешті настав. Преса й соціальні мережі, вербальні повідомлення на сходових і публічних майданчиках почали дихати почуттями, породженими насильницькою інтеграцією. Ні, ми не почали інакше ставитися до великої російської культури, до мільйонів не надто щасливих людей від Курська до Курил, до наших друзів, однокласників, партнерів у творчих і ділових сферах. Ми усвідомили згубний вплив російської державної машини на довколишній простір і життя всіх людей. Цілий пласт історії держави Російської непомітно вийшов з хрестоматійно-стерильного минулого в насичене справжніми подіями та емоціями сьогодення. Ми відчули себе поляками перед багнетами Муравйова-вішальника, фінами проти сталінських дивізій, чехами, оточеними радянськими танками, чеченцями під обстрілом російських «градів», грузинами на окупованій військами братського народу батьківщині...
Імперія, частиною якої ми почувалися сотні років, з боку бачиться дедалі виразніше. Ми помічаємо в ній риси, раніше приховані родинною терпимістю й політичним макіяжем. У очі впадає жорстокість по відношенню до друзів і сусідів, зарозумілість поведінки функціонерів і хамство перших осіб. Усе, про що попереджали інтелектуали минулих століть, які осягнули ілюзорні й реальні загадки слов’янської душі. «Для російської людини, — писав киянин Микола Бердяєв, — сила представляється завжди насильством і жорстокістю. Ми не звикли на силу дивитися з морального погляду, як на дисципліну духу, як на гартування характеру. Через інстинкт самозбереження російський народ звик підкорятися зовнішній силі, щоб вона не розчавила його...» Мабуть, тут коріння специфічного ставлення до оточуючих. Б’є, отже, любить. Це не лише про ревнивих і невгамовних чоловіків.
Фіни симпатизували режиму Леніна, що дозволив їм вийти зі складу СРСР. Сталін без жалю викосив усі паростки добросусідства, розв’язавши ганебну й нікому не потрібну війну. Чехи й словаки з 1945 року дуже добре ставилися до радянських солдатів-визволителів. Але через 23 роки їх принизили й образили солдати-поневолювачі. Грузинів, етнічно й культурно зрощених з Росією, оком не моргнувши, визначили як ворожу націю. Те саме зробили й з нами. Під скатертиною, розписаною візерунками вічної дружби, єдиної віри й спільної історії, тримали колоду мічених карт. Голосно закликаючи до чесної гри, тихо закручували газові крани. Виставляли санітарні кордони на шляху наших товарів, торпедували українське авіабудування, зривали контракти, протидіяли створенню помісної церкви, вели відверту інформаційну війну.
Ось тут і виявилася головна відмінність російської імперської свідомості від усіх відомих історії. Щоб чужі боялися, росіяни полюбляють бити своїх. Або «мочити», висловлюючись мовою їхніх політиків. Алгоритм поведінки завжди один. Куди дотягується лапа російського держиморди, там головним аргументом суперечок стає насильство й примус. І лише коли руки не дістають — з’являються гроші. На відміну від австрійців, англійців, американців і всіх інших, вдягнених в імперські тоги, наші північні сусіди лояльність не оплачують. Особливо зараз, коли незчисленні народні багатства значної частини суші перейшли в користування малого кола не звиклих ділитися приватних осіб. Жадібність істеблішменту штовхає до малобюджетних рішень щодо Митного союзу. Тих, хто чинить опір, залучають туди силоміць. До дюймовочки-Білорусі, що покірливо віддалася на милість гігантської сестри, застосовуються санкції, як до давнього ворога. Що говорити про наші нещирі переговори з Росією? У полотно міждержавних відносин вплетено стільки міжособистісних ниток, що воно перетворилося на інтимне покривало. За ним не розгледіти: чи то Віктор Янукович з Олександром Лукашенком не подобаються Володимиру Путіну, чи то країни, що самовільно вийшли з підпорядкування.
Велика Русь, що згуртувала колись нас у СРСР, а тепер у «братніх народів союз віковий», опинилася одна на цілому світі, без друзів і співчуваючих. Подумки рухаючись уздовж її безкрайніх кордонів, відчуваєш, як іскрять її контакти з ворожими територіями. Американська Аляска, холодна, мов півстолітня війна, від якої не рятують ніякі перезавантаження. Японія, що чекає повернення своїх островів. Китай, що загрожує заселити безлюдні простори Східного Сибіру. Степова далечінь Монголії й Казахстану, що принишкнула до певного часу. Православний і мусульманський Кавказ, що вічно воює з двоглавим орлом. Давній турецький гамбіт з нинішніми розбіжностями щодо газу. Ми, Україна, новоспечені вороги, як і Молдова, яку теж виховують санкціями. У маленькій республіці немає нічого, крім винограду, тому вектор стягнень спрямований на вино. А там і Білорусь підтягується до рівня ворога. Про Прибалтику, Польщу годі й казати. Їх давно піддали анафемі.
Але не лише на кордонах хмари ходять похмуро. У бік Росії з побоюванням і настороженістю дивиться півсвіту. Чорний континент віддав перевагу європейським і американським рукостисканням замість пролетарських обіймів. Соратники Че в Латинській Америці вийшли з моди. Сини в’єтнамських зенітників, що збивали американських льотчиків, рівняються на Пекін і Сеул, а не на інструкторів з Москви. Араби вже не пам’ятають Асуанську греблю й вважають за краще купувати зброю без любовної лірики. Народи Балкан чомусь не злякалися натовських бомб і пішли до Європейського союзу, як на свято, разом з братами-болгарами й іншими багаторічними партнерами по Варшавському договору, РЕВ.
Чому не приваблює партнерство з Росією? І взагалі, чи є друзі у величезної країни, члена Великої вісімки? Адже знаходяться вони у Великої Британії, США, Німеччини, Франції, далеко не білих і пухнастих... Але, за винятком загнаного в кут Башара Асада та зрідка мандруючих Сибіром північнокорейських спадкоємців Кім-Ір-Сена, симпатиків у Москви мало. Може, тому, що сама вона спідлоба дивиться на решту світу. На російському телебаченні, злісні ефіри якого проникають і в наші оселі, не почуєш доброго слова про близькі й далекі народи та країни. Знущання, дешеві жарти відпускають, на жаль, не запрошені до студії люди з вулиці, а політичні оглядачі, міністри й парламентарії. Як казали древні, хто лякає всіх, той сам живе в страху. Російська модель ставлення до зовнішнього світу — вираження внутрішніх страхів і невдоволення життям. Люди, керівники країни з унікальним інтелектуальним і ресурсним потенціалом, не в змозі перетворити природні даності на багатства громадян. Це невдоволення й призводить до озлобленості. Непросто голодному сидіти на скринях із золотом. Непросто господарям однієї шостої частини планети почуватися ізольованими від світу.
«Для будь-кого тепер у Росії, не лише для хоч трохи мислячої людини, але для найменше думаючої, неписьменної людини цілком зрозуміло, що крім усіх звичайних бід, що порушують спокійне життя людини, вона повсякчас зазнає горя й страждання, причина яких одна — діяльність уряду, який з різних сторін, з невблаганною грубістю й жорстокістю, без найменшої потреби, без упину мучить і гнобить її, якщо лише вона сама не долучається до тих деяких людей, які гноблять усіх».
Це цитата зі статті Льва Толстого «Час зрозуміти», написаної трохи більш як сто років тому, коли російське суспільство стояло перед вибором: міняти життя всім разом чи чекати, коли хвилі гніву зметуть усе на шляху тих, хто визнає лише силу людей. Не почувши свого пророка, Росія обрала шлях революцій, перетворивши страх і насильство на рушійну силу своєї подальшої історії. Вочевидь, і тепер час розуміння цієї катастрофи ще не настав.
