Маріупольський розстріл мінських протоколів
Обстріл мирних жителів і припинення «перемир’я» означає появу нової військово-дипломатичної реальності на Донбасі
Очевидним є бажання Путіна та російського керівництва воєнним шляхом добитися своїх цілей. Для цього йому необхідно завдати українській армії рішучої поразки, змусити відступити до адміністративних кордонів Донецької й Луганської областей і тим самим перетворити їх на Придністров’я-2. У реальності відторгнути їх від України, але не визнавати цього юридично поклавши на Київ усю відповідальність за їхнє існування. Далі має бути затяжний переговорний процес у багатобічному форматі, що, на думку кремлівських стратегів, має надовго поставити шлагбаум на західному курсі української внутрішньої й зовнішньої політики. Іншими словами, Україна повинна перетворитися на деяке нове видання УРСР при збереженні зовнішніх атрибутів державності.
Технічно Москва добивається перегляду Мінських протоколів, визнання Києвом лідерів сепаратистів рівноправною стороною з безконечними переговорами з ними й суперечками з кожного приводу.
Сказане стосується політичної й дипломатичної складової цілей російської політики. Проте для авторитарних правителів є ще психологічні причини того чи іншого стилю їхньої поведінки. Схоже, що Путін впадає в істерику з приводу того, що Захід не збирається відміняти або хоч якось пом’якшувати санкції проти Росії й ізоляцію його як керівника країни. Більше того, скасування його візиту до Польщі з нагоди річниці звільнення Освенциму, висловлювання польського міністра закордонних справ про звільнення в’язнів табору українцями, незрозуміла перспектива участі іноземних лідерів у святкуванні річниці перемоги у війні з Німеччиною — все це зримі прояви нерукостискання Путіна. Хоча про це в Москві вважають за краще не говорити, але зауваження президента США Обами про те, що санкції розірвали на шматки російську економіку, судячи з усього, боляче зачепили Путіна. Тим паче що спростувати це твердження не є можливим. Навпаки, всі розуміють, що так воно і є.
Змусити Захід поважати Путіна в цих обставинах неможливо. Залишається лише один шлях — військовим шляхом довести, що український конфлікт триватиме так довго, як Путін цього забажає. І лише він в змозі його погасити. Для цього Обама має пристати на його умови, й тоді все налагодиться. До цього будуть обстріли, загибель людей, руйнування інфраструктури, й ніхто нічого зробити не зможе. Жодні санкції не допоможуть. Про це сказав у Давосі віце-прем’єр уряду Росії Ігор Шувалов. Як у відомому мультфільмі співали пісеньку «Это очень хорошо, что пока нам плохо».
Якою буде реакція Європи й США на ескалацію конфлікту, можна вже зараз передбачити. Є ознаки того, що Франція разом з Італією й іншими проросійськими країнами блокуватимуть зустріч міністрів закордонних справ Євросоюзу. На цій зустрічі щось треба буде вирішити, й обмежитися простим занепокоєнням, засудженням, закликами до повернення до Мінських протоколів не вийде. На більше Париж навряд чи наважиться, оскільки відверто боїться підтримки Москвою ісламських терористів. Без європейців Вашингтону теж важко буде підсилювати санкції. Нашій дипломатії слід виходити з усіх цих складових. Після виборів у Греції в Євросоюзу з’являться свої великі проблеми, і деякий час їм буде просто не до України. Усе це в Москві чудово розуміють і діють виходячи з дипломатичної обстановки, що створилася.
Звідси випливає, що в найближчій перспективі Україна повинна розраховувати в першу чергу лише на себе.
• По-перше. Треба остаточно відмовитися від спроб укласти хоч з Москвою, хоч з її маріонетками якесь перемир’я. Практика показала, що його не дотримуватимуться, але воно сковує дії української армії і її силових структур. Крім того, обмеження на дії українських військових у відповідь на зухвале порушення режиму перемир’я з боку терористів погано позначається на моральному стані наших бійців. У плануванні операцій військовий компонент стає підпорядкованим політичним умовам. Ми це багато разів спостерігали, й від цього треба рішуче відмовлятися.
• По-друге. За такої поведінки противника тезу про те, що конфлікт на Донбасі не має воєнного вирішення, слід рішуче відкинути. Не наша провина в цьому, але воєнне вирішення нав’язане нам ходом операцій противника. Отже, тут уже не до дипломатичних розшаркувань і озирання на реакцію Європи.
Нам нав’язали війну, тому доведеться воювати. Як казав Володимир Ленін, по-справжньому.
• По-третє. Стратегія й тактика війни мають бути кардинально змінені. Оборона була вимушеною, коли ми буквально створювали свою армію, коли потрапляли в котли й коли почалося масштабне вторгнення російських військ. Наразі суто оборонна тактика себе вичерпує. В обороні, коли ініціатива віддається противникові, наші війська приречені на постійне витискування із займаних позицій. Ми вже втратили частину контрольованої території порівняно з вереснем минулого року. Звідси зухвала пропозиція Путіна закріпити нинішню лінію фронту й тим самим дезавуювати мінські протоколи. Зрештою, найкраща оборона — це наступ. Не за принципом наступу заради наступу, а добре підготовлені, а не хаотичні зусилля щодо деблокування Донецького аеропорту, що закінчилися вимушеним відступом.
• По-четверте. Якщо в Москві перемогла партія війни, то щось аналогічне має статися в Києві. Схоже, що президент Порошенко починає розуміти, що дипломатичні успіхи починаються перемогами на полі бою. Для цього необхідно прийняти серйозні кадрові рішення. Персональний склад вищого командування має бути таким, щоб забезпечити ведення не просто війни, а війни звитяжної. Для цього вже склалися необхідні умови.
• По-п’яте. Деякі наші політики й військові перебувають у полоні міфу про величезні можливості Росії та її армії. Як казав президент Рузвельт на своїй першій інавгурації, «Єдине, чого слід боятися, — це самого страху». Ресурси у Росії є, й армія її досить велика, але не така вона сильна, як нам прагнуть навіяти московські пропагандисти і їхні київські підспівувачі. Недооцінювати противника не можна, але й переоцінювати теж. Як свідчить практика, російські війська діють шаблонно, їхнє командування не вирізняється якимись оригінальними рішеннями. Наші невдачі не через силу або особливий талант командування противника й підготовленості особового складу. А через безініціативність наших найвищих командирів, погану штабну підготовку, слабку аналітичну роботу Генерального штабу, складну й громіздку систему управління, недостатню взаємодію родів військ.
Президент як верховний головнокомандувач зобов’язаний прийняти необхідні кадрові рішення, перебудувати систему управління військами відповідно до завдань нового етапу війни. І це стосується не лише бойового, а й тилового забезпечення. Останнє досі на недостатньому рівні.
• По-шосте. Наступальні дії, нехай локальні поки, українських військ принципово змінять дипломатичний стан. Нам ніхто не постачатиме важке озброєння, поки немає впевненості, що воно буде ефективно використане, а не потрапить до рук противника.
Якщо покажемо, що період поразок закінчився й починається звільнення нашої території, то й наші західні партнери абсолютно інакше розмовлятимуть з Москвою. Більше того, сама Білокам’яна серйозно змінить спрямованість своїх дій. Росія не така вже нечутлива до збільшення своїх людських втрат, як намагаються в Кремлі представити. Більше військ на нашій території — більше втрат. Довго так тривати не буде.
Розстріл Маріуполя показав, що мінський процес уже мертвий. Москва не погодиться ні на які переговори, ні в якому форматі, тому наполягати на виконанні підписаних протоколів — марне заняття. Як сказав колишній радник Путіна, а нині його активний опонент Андрій Ілларіонов, «в України немає іншого виходу, окрім перемогти — військовим і економічним шляхом». Друге не менше важливе, ніж перше.
