Майдан безслідно не мине
Зараз події в Україні мають більший вплив на перспективи розвитку Росії, ніж події в самій РФ
Не проста це справа — писати про події в Україні, будучи громадянином Росії. Не проста, проте, на мій погляд, недаремна. Росіянам життєво необхідно розуміти, що відбувається у сусідів, а українцям варто подивитися на події в їхній країні зі сторони. Тим паче що правляча еліта України, судячи з усього, націлена на конвергенцію двох політичних культур і систем. Це м’яко сказано, звісно. Точніше сказати, вона шукає джерело легітимності поза власною країною — в Кремлі.
У будь-якому разі, таким виглядає стан справ перед від’їздом Януковича до Вільнюса й після його заяв про остаточну відмову від підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом. І особливо після його пропозиції щодо проведення тристоронніх переговорів Україна — ЄС — Росія. Ця деталь, як мені здається, не привернула належної уваги ні в Росії, ні в Україні. Але саме вона принципово важлива.
Першим про цей формат сказав Путін на ганебних літературних зборах у Москві. У його пропозиції найважливішою є умова проведення переговорів до підписання угоди. Категорично проти цього головуюча в ЄС Литва. Але тепер лідери Європейського Союзу під час саміту Східного партнерства у Вільнюсі мають намір обговорити питання про проведення тристоронніх переговорів у форматі ЄС — Україна — Росія. Про це повідомила в Брюсселі представник Європейської комісії Піа Аренкілде Хансен, відповідаючи на запитання представників преси.
Щоправда, голова делегації Європарламенту в комітеті парламентської співпраці Україна-ЄС Павло Коваль вважає, що тристоронні переговори у форматі Євросоюз — Україна — Росія можливі виключно в разі підписання між Києвом і Брюсселем угоди про асоціацію. За словами Коваля, якщо такі переговори відбудуться до підписання угоди про асоціацію, Київ матиме позицію, яку можна порівняти з позицією під час перебування України в складі Радянського Союзу.
А то цього не розуміють у Брюсселі! Чудово розуміють. Як розуміють і те, що вже допустимі порівняння з мюнхенською угодою. Причому совість європейців цього разу чиста: Бенеш, на відміну від Януковича, не наполягав на розділі власної держави. Звісно, і Янукович на цьому не наполягає. Він усього лише відмовляється від суверенітету. Частково, але відмовляється. Він усього лише називає інше, зовнішнє по відношенню до України та її народу, джерело власної легітимності.
На мій погляд, після заяви Януковича про тристоронні переговори Україна стала іншою країною. Намітилася конвергенція частини правлячої еліти з російською політичною культурою. Парадокс у тому, що з усіх правителів держав, що входили раніше до СРСР, легітимність українського президента була найдемократичнішою й серйозно не оскаржувалася. З цього погляду його можна було порівняти хіба що з Саакашвілі. Але в рамках тієї політичної культури, в якій Янукович був досі легітимною фігурою, йому тісно. Якби він залишився в них, йому довелося б якось зважати на масштаби, глибину й високий організаційний рівень нинішніх протестів.
При переході в іншу якість ці протести обертаються на його користь. Він набуває політичної ваги й авторитету в іншій системі цінностей — як лідер, який не зважає ні на кого й ні на що. І чим більше протестів викликають дії такого політика, тим сильнішою є його позиція. Назвав би цю систему цінностей авторитарною, але це було б неточно. Усе-таки авторитаризм передбачає опору на власні сили. Такими є режими Лукашенка, Назарбаєва, Алієвих. Хоч би які улесливі по відношенню до Путіна й Росії заяви робили ці політики, вони повноцінно суверенні.
Те, що Янукович і правляча еліта ставляться до українського суверенітету, як до чогось прикладного, ситуативного, такого, що не має абсолютної цінності, мені стало зрозуміло після історії з Леонідом Развозжаєвим, викрадення якого в Києві не викликало анінайменших протестів з українського боку. Більше того, українські прикордонники вигороджували російські спецслужби. Поведінка Лукашенка прямо протилежна. Він цілком по поняттях брав у заручники Баумгертнера, до чого в Кремлі поставилися теж по поняттях. І навіть посилав агентів білоруського КДБ не викрасти, а заарештувати іншого топ-менеджера «Уралкалію» на території Росії. А чому ні? Анархіста Ігоря Оліневича вдалося ж вивести до Білорусі.
Ситуація в Україні з Москви бачиться такою. Янукович перестає користуватися підтримкою своїх громадян, але не має в своєму розпорядженні системи політичного придушення, яку можна порівняти з тими, що були створені в інших державах. Мова навіть не про суспільну опозицію, не про Майдан, а про міжкланові відносини. У Росії один клан придушив усі інші, в Україні очевидне прагнення всіх сторін до договірних відносин, хоча Янукович і дозволив собі зайве з Тимошенко й Луценком. Але, знову-таки, це міжкланові розбірки, які були спроектовані на суспільство, що в цілому не пригнічується, на відміну від тієї ж Росії.
Рівновагу порушили протести проти відмови від євроасоціації під кремлівським тиском. І протести ці зараз теж, на мій погляд, вимагають нового тлумачення. За всього зовнішнього зв’язку з оранжадом, вони все-таки не є поверненням у 2004 рік. При знайомстві з оцінками українських експертів і просто учасників подій видно, що те, що сталося тоді, зазнало переоцінки. І бачиться зараз як використання частиною еліти широкого суспільного руху, спрямованого, як і всі кольорові революції, проти маніпуляції виборами, проти використання демократичних процедур для встановлення авторитарного режиму.
Нинішній протест можна порівняти, швидше, з празькою весною та її природним продовженням — оксамитовими революціями, які й революціями не були. Просто росіяни відмовилися від втручання в процеси національного відродження й самовизначення, на відміну від празької весни.
Зараз ситуація інша — російське втручання має тонший і витонченіший характер. І воно — треба це визнати — є частиною поки вельми вдалого наступу Путіна в зовнішній політиці в усіх напрямках. Зрозуміло, для всього світу — це наступ Росії й росіян, оскільки Путін є їхнім персоніфікатором.
Але, як відомо, імперське розширення виснажило Візантію й погубило Російську імперію. Путіну, як і іншим василевсам, царям, імператорам і генсекам, зовнішня експансія необхідна для внутрішнього використання. Підпорядкування української еліти супроводжуватиметься її покупкою. Не без обману, звісно, аж ніяк не обов’язково саме Янукович отримає гарантії довічного президентства. Зовні він схожий трохи на Кадара, але Азаров змахує на Гусака, який, мабуть, більше підходив би зараз на роль кремлівського намісника. Але не слід плутати, як це часто робиться, купівлю еліти з підтримкою української економіки.
Проте щось робити доведеться. І робити за рахунок Росії. А політично — Майдан безслідно не мине. Він навряд чи зможе вплинути на дії правлячої еліти, яка, швидше за все, пристосовуватиметься до нових умов, коли вирішувати найважливіші питання її існування будуть не в Києві, а в Москві. Але Москві перейде й завдання придушення національної самосвідомості українців. Нелояльність неросійського населення й була завжди слабким місцем російської імперії при розширюванні.
Що ж, Лукашенко зупинив білоруський націогенез, спираючись на власні сили. Янукович з аналогічним завданням не впорався. Логічно чекати, що тепер він попросить у Кремля допомоги саме в цій справі. Ну, й грошей. Але, повторю ще раз, не для України.
І насамкінець усе-таки про своє. Дедалі очевиднішим стає, що й у Росії, й в Україні, й у всьому світі недооцінили Путіна. Але очевидним є й інше, сформульоване ще Юліаном Семеновим: «Не слід змішувати інтереси Німеччини з особою Адольфа Гітлера». У його романі ці слова виголошує начальник гестапо навесні 1945 року. Не варто чекати того, щоб у Росії щось подібне виголосив його колега приблизно в тій же історичній ситуації.
Останнє стосується росіян, але зараз події в Україні чинять більший вплив на перспективи розвитку Росії, ніж події в моїй країні.
Дмитро ШУШАРІН, історик, публіцист, Москва, спеціально для «Дня»
